Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Амадока 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Амадока" автора Софія Юріївна Андрухович. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 260
Перейти на сторінку:
на мене? — зазирнув він зосередженій Романі в обличчя. — Як вас, до речі, звати? Як ваше ім’я?

Романа, — усміхнулась Романа, показуючи, що не образилась.

Криводяк, — чоловік знову простягнув долоню, і Романа потисла її, поглянувши йому в очі. — Професор Криводяк, пластичний хірург, — додав він, не здогадавшись назвати власного імени.

Так, вони з Богданом були чимось дуже схожі, але чимось і відрізнялись, і Романа ніяк не могла збагнути, чим саме. Тембри їхніх голосів звучали по-різному, вони інакше інтонували слова й мали різні відтінки рогівок, різні форми носів, різні вигини брів, різні овали облич, різні статури, вже не кажучи про вік і зріст — але Романа не могла відігнати від себе тягучого, не до кінця неприємного відчуття, що повільно розкривалось усередині, роблячи одночасно трохи боляче й лоскотно: цей чоловік так сильно нагадував їй Богдана.

*

Це поліція, не лякайтесь, — кинув у бік Романи чоловік і поспішив назустріч відвідувачам, заляпавши босими ногами по дошках підлоги.

Завмерши серед картонних хмарочосів, з трубою від пилотяга, що скрутилася навколо неї лискучим тілом удава, вчепившись обома руками в холодний метал гантелей, Романа дослухалась до того, що діялось у передпокої. Вона чула невдоволений жіночий голос, який цікавився зображеннями на стінах. Господар, Богданів батько, щось пояснював. Він, мовляв, пластичний хірург, і це його колишні пацієнти. — Жахливо, — реагував на це набагато вищий за тембром від жіночого голос, про який Романа чітко знала, що він належав чоловікові.

Романі здавалося, що господар у відповідь тільки знизував плечима під своєю світло-блакитною сорочкою, і краватка кумедно підстрибувала догори. Жінка наказала йому розповідати. Романа почула, як коридором наближалися її кроки. Вона була взута в якесь важке взуття — шнуровані черевики до середини литки з товстою підошвою. З підошви відколювалися, вилаштовуючись нерівною стежкою, зашкарублі шматки болота, нерівні потріскані крихти. Ґумка піжамних штанів, підтягнута нервовими руками, святковою хлопавкою ляскала об поперек господаря. — Знаєте, — промовляв чоловік, — знаєте, я хочу відмінити свій виклик. Немає жодних проблем.

Романа збагнула, що жінка зупинилася на півдорозі і різко обернулась до господаря помешкання. Кобура з пістолетом і кийок ритмічно плескали її по міцних стегнах. Романа запідозрила, що у жінки видовжилось обличчя і брови знеслися на чоло, вигнувшись від здивування. Справжнім контральто вона обурилася, бо вже нічого неможливо було відмінити, адже професор залишив заявку про пограбування, і ось вони, поліціянти, тут, їх не скасуєш. І взагалі, нехай сам подивиться, що тут у нього коїться, нехай роззує очі.

Нарешті вона з’явилася на порозі кімнати, на підлозі якої серед цінного майна заціпеніла Романа. Темне волосся поліціянтки було стягнуте в кінський хвіст на потилиці, туш під очима обсипалась після цілоденного виснажливого чергування. Жінка з підозрою, прискіпливо придивилася до Романи, наблизилася до неї, завмерла угорі: справжня велетка. Романа, піднявши до неї обличчя, відчула біля своєї щоки маятникове погойдування ґумового кийка. — Це ще хто така? Чому вона порушує місце злочину? — звернулась поліціянтка до господаря, до цього скуйовдженого чоловіка в піжамних штанях, який якраз боляче вдарився ногою об гіроскутер і голосно засичав. — Ви не роззулися, — зауважила поліціянтці Романа, чуючи власний голос ніби збоку. — Погляньте тільки, якого бруду ви понаносили, хто це буде прибирати, по-вашому, скажіть, будь ласка?

Ці слова подіяли на поліціянтку, як магія. Господареві навіть не довелося вже пояснювати, що Романа — їхня нова прибиральниця, яка допоможе йому з усім цим безладом, бо сам він не впорається. Поліціянтка обережно, навшпиньки повернулась назад до дверей. — Що ж ви так, — заходилась вона картати професора, але якось дуже по-доброму, по-материнськи, — навіщо ж ви нас викликали — і відміняєте, давайте хоч відеозапис переглянемо, там же злодіїв видно. — Ну що ви, — так само лагідно відповів їй на це професор, — не варто витрачати час, я й так знаю, хто все це тут накоїв, і не маю сили вкотре краяти собі серце, тим більше, що нічого й не зникло, це навіть пограбуванням неможливо вважати. — Напарник поліціянтки, на льоту вловивши зміну настрою, так само миролюбно втрутився у розмову, цікавлячись, хто ж, усе-таки, виконавець і призвідець цього обурливого розгардіяшу?

Професор завис у миттєвому ваганні. Йому явно не хотілось нічого відповідати. Сором і туга вивертали всі його нутрощі, і Романа здатна була відчути це навіть крізь товстелезні царські стіни, її вже й саму давно млоїло, не сумнівайтесь, але, зрештою, господар помешкання відчував перед поліціянтами власну провину, і тому, як мінімум, мусив втолити їхню цікавість.

Це мій син, — промимрив він, понуривши голову. Тоді різко звів її і здивував співрозмовників спалахом агресії, що недвозначно відобразилася на обличчі: його блискучі очі широко розчахнулися, вилиці та щелепи набрали обрисів жорсткости, налились вагою, а губи викривились озлобленою гримасою. — Це мій сорокарічний син, який ніяк не подорослішає. Думаєте, він уперше робить щось подібне?

Романа продовжувала слухати, як професор викладав перед поліціянтами декотрі обставини свого життя, оскільки ситуація виклику поліції перейшла у розряд людських, майже інтимних. — У дружини четверта стадія, — говорив професор, наливаючи гостям чаю. Романа чітко чула дзвінке дзюрчання, тому що професор був наділений специфічною звичкою високо піднімати заварник у повітря, здіймаючи його мало не до рівня власної голови. Дружина не вилазить із клініки, казав він, тож йому, її чоловікові, постійно доводиться перебувати поруч. Він подбав про найкращих фахівців, він же й сам хірург, він усіх знає у світі медицини. Тільки, будь ласка, благав він, ніби від цього залежало життя його дружини, нехай вони, поліціянти, не думають, що він якийсь герой, святий чи мученик, бо його відданість і самопосвята пояснювалися суто практичними міркуваннями. Він же лікар, він мусив стежити, як рідка хімія крапля за краплею мандрувала прозорими трубочками, що звивалися навколо вижовклого тіла дружини, як рідина крізь голки просякала у вени з крихкими, мов гіпс, стінками, щоби кров рознесла отруту організмом, доправивши її до кожної клітини, частину з яких слід було знищити. В результаті цієї процедури загинула переважна більшість добрих клітин, однак залишалося сподіватись, що якимось дивом декотрі збережуть дієздатність, навіть життєдайність, і що шанс усе-таки буде, що б там не казали всі її онкогастроентерологи, онкогінекологи, онконейрохірурги. Професор говорив (а поліціянти тим часом сьорбали, вже навіть не зважаючи на високу температуру напою, так міцно діяв на них ефект співпереживання), що існували переконливі причини, чому він не відходив упродовж цього останнього року від її ліжка, від її тіла. В якомусь сенсі (і він не мав на увазі жодної містики чи магічних збігів, а говорив лише про фізику, логіку, про причинно-наслідкові зв’язки), те, що відбувається із дружиною, — його провина, і цьому він не

1 ... 14 15 16 ... 260
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амадока», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Амадока"