Джордж Орвелл - Колгосп тварин

пам’ятали, — як у Битві під Корівником Сніжок першим кинувся в атаку, як він у вирішальну мить згуртовував і підбадьорював, як не завагався, навіть коли шріт із Джонсової рушниці чесонув по його спині. Спершу нелегко було збагнути, як це узгоджувалося із тим, що він — агент Джонса. Навіть скупий на запитання Боксер був спантеличений. Він ліг, підібравши під себе копита, і заплющив очі, щосили намагаючись зібрати докупи свої думки.

— Я в це не вірю, — озвався він нарешті. — Сніжок відважно боровся у Битві під Корівником, я сам бачив. За що ж ми тоді одразу після битви дали йому «Тварину-Героя І ступеня»?

— Тут, товаришу, сталася прикра помилка. Бо тепер нам напевне відомо — це зазначено у знайдених секретних паперах, що насправді він заманював нас у смертельну пастку.

— Але ж його поранило, — наполягав Боксер. — Ми самі бачили, як, він, закривавлений, мчав в атаку.

— То лише вдала гра! — заперечив Пищик. — Постріл Джонса лише дряпнув його. Я навіть показав би вам, що про це пише сам Джонс, але ж ви не вмієте читати. Змова полягала у тому, щоб у критичну мить Сніжок підбив нас до втечі і залишив ворогові поле бою. І йому це майже вдалося, я навіть сказав би, товариші, йому б це вдалося, якби не наш героїчний вождь, товариш Наполеон. Невже ви не пригадуєте, що саме тієї миті, як Джонс зі своїми посіпаками зайшли у двір, Сніжок несподівано кинувся навтьоки, а за ним ще й багато хто? Невже не пригадуєте й того, що коли виникла паніка й здалося, що нічим уже не зарадити, товариш Наполеон із вигуком «Смерть людству!» кинувся вперед і вп’явся зубами Джонсові в ногу? Та ні ж бо, ви це пам’ятаєте, товариші! — збуджено підстрибуючи на місці, вигукував Пищик.

Пищик так яскраво змалював ту картину, що тваринам уже здавалося, ніби вони й справді її пригадують. Принаймні, згадали, що в переломний момент бою Сніжок зірвався втікати. Та Боксер усе ще вагався.

— Не вірю, щоб Сніжок був тоді зрадником, — вагався він. — Щодо пізніших його дій — не скажу. Але в Битві під Корівником він був справжнім бійцем.

— Наш вождь, товариш Наполеон, — з притиском мовив Пищик, — категорично заявив, категорично, товаришу, що Сніжок давно продався Джонсові, ще тоді, коли ніхто й не думав про Повстання.

— Хіба що так, — здався Боксер. — Якщо це каже товариш Наполеон, то так воно, певно, й було.

— Оце правильний висновок, товаришу! — вигукнув Пищик, та всі помітили, як він люто зиркнув на Боксера своїми неспокійними оченятами.

Пищик повернувся, щоб іти, а тоді раптом спинився і вагомо додав:

— Я застерігаю кожного — пильнуйте. Бо є підстави вважати, що навіть серед нас можуть бути таємні агенти Сніжка!

Через чотири дні надвечір Наполеон звелів усім зібратися у дворі. Коли всі зійшлися, з будинку вийшов Наполеон. На ньому було дві медалі (нещодавно він нагородив себе «Твариною-Героєм І ступеня» і «Твариною-Героєм II ступеня». Його супроводжували дев’ять вгодованих псів, які гасали коло нього і так гарчали, що у всіх присутніх від того аж мороз сипав шкірою. Потім, наїжачившись, вони застигли, ніби очікуючи на щось жахливе.

Наполеон зупинився і окинув присутніх похмурим поглядом. А потім зненацька пронизливо запищав, пси метнулися вперед, ухопили за вуха чотири свині, які заверещали від болю й жаху, і приволокли до ніг Наполеона. Свинячими вухами текла кров, а пси, скуштувавши крові, наче показилися. На диво всім, троє з них кинулися до Боксера. Побачивши те, Боксер виставив величезне копито і, перехопивши на льоту одного пса, пришпилив його до землі. Пес жалібно заскавчав, двоє інших, підібгавши хвости, кинулися геть. Боксер глянув на Наполеона, ніби питаючи, як бути — доконати пса остаточно чи відпустити. Наполеон, перемінившись на морді, різко звелів Боксерові відпустити пса. Боксер підняв копито, і потовчений пес, підвиваючи, здимів.

Запала моторошна тиша. Четверо свиней чекали й тремтіли, у кожної був винуватий вираз писку. Тоді Наполеон закликав їх зізнатися у своїх злочинах. То були ті самі четверо підсвинків, що виступали проти скасування Наполеоном недільних мітингів. І вони відразу ж самі зізналися, що таємно спілкувалися зі Сніжком, поки його не вигнали. І що допомагали йому руйнувати вітряк, що уклали з ним угоду на передачу ферми містерові Фредеріку. І додали, що Сніжок сказав їм по секрету, нібито він не один рік був таємним агентом Джонса. Після таких зізнань пси порозривали їх на шматки, а Наполеон зловісно запитав: чи не хоче іще хтось у чомусь зізнатися.

Три курки, ватажки невдалого яєчного бунту, виступили наперед й розповіли, що їм уві сні являвся Сніжок і підбивав не коритися наказам вождя. Їх теж роздерли. Тоді вийшов гусак і зізнався, що на минулі жнива приховав шість кукурудзяних качанів: він їх потай поїв уночі. Потім ще й вівця зізналася, що надзюрила у басейн з питною водою: її також до цього підбурив Сніжок. Ще двоє овець зізналися, що вколошкали старого барана, ревного прибічника Наполеона: вони ганяли його навколо вогнища доки той не відкинув ратиці. Їх усіх також відразу ж стратили. Зізнання й страти тривали, доти, доки біля ніг Наполеона не виросла гора трупів, а у повітрі не повис запах крові, чого не траплялося ще з часів Джонса.

Нарешті все скінчилося, і решта тварин, окрім свиней та собак, приголомшені й нещасні, почвалали собі геть. Вони не знали, що жахливіше — зрада тих, що вступили в змову зі Сніжком, чи немилосердна кара, свідками якої вони стали. Колись також не раз траплялися такі ж страхітливі криваві сцени, але тепер це здавалося куди гіршим, бо ж відбувалося серед них самих. Відколи Джонс утік з ферми, жодна тварина не позбавила життя іншої. Навіть жодного щура не забили. Вони піднялися на пагорб, до напівзведеного вітряка, і полягали на землю, тулячись один до одного, ніби від холоду: Конюшинка, Мюріел, Бенджамін, корови, вівці і все птаство — гуси та кури. Усі, окрім кота, який раптом зник, ще до того, як Наполеон оголосив збір. Деякий час усі мовчали. Лише Боксер усе ще стояв. Він вовтузився, стьобаючи себе по боках чорним довгим хвостом, і час від часу тихо й здивовано іржав. Нарешті він озвався:

— Я не збагну цього. Ніколи б не повірив, що таке може статися у нашому Колгоспі. Мабуть, ми самі