Сергій Батурін - Шизґара

відрізнялися від своїх побратимців з якої-небудь демократичної Шулявки чи Сталінки багатством вибору, то він дуже помиляється: «пани», як називали городяни сановних відповідальних працівників, що густо мешкали в районі в «цековських» та «совмінівських» будинках, буквально майже нічого, крім хліба й молока, там не купляли, а хліб насущний для щоденного харчування добували в спецбуфетах та закритих розподільниках, як сам Маркс велів: «Розподіл, — стверджував цей мудрагель, — визначає співвідношення (кількість), в якому продукти дістаються індивідуумам». От і розподіляли — в розподільниках. Так що «індивідуумам» продукти таки діставалися у визначеному співвідношенні. Щоправда, рядовим службовцям високих установ, інструкторам та інспекторам, що до високого рангу «відповідальний» не дотягували, до цих джерел дефіцитів, делікатесів та просто дуже якісних харчів доступ не передбачався, хіба що пайка якогось підкидали до свята, і продукти «діставалися» ними, як простими смертними, у нескінченних чергах, по знайомству чи з відчутною переплатою.

Дефіцитні делікатеси (всілякі шинки, ковбаси, балики, тверді сири і таке різне) найчастіше «викидали» у «гастріку» на Московській, а лихомовці-клепачі зі злими язиками стверджували, що сюди їх постачають із тих-таки закритих розподільників ЦК, коли підходить до кінця термін реалізації — щоб реально не прийшлося викидати. На підставі таких чуток народний поговір нарік цей відносно благополучний магазин словом «об'єдкі».[26] Для справедливості слід сказати, що в місті були ще одні «Об'єдкі» — на розі Великої Житомирської та Володимирської, і в них, сердешних, така назва з'явилася через абсолютно аналогічні чутки…

Гастроном на розі Дружби народів та Кіквідзе прозивався «Темп». Отак гордо десь на початку 60-х найменували перший в Україні магазин самообслуговування, сподіваючись на небачену кількість стрімко «затарених» покупців. Дуже скоро з'ясувалося, що в «Темпі» швидко зростали обсяги не лише реалізації товару, а й крадіжок. Хто вже там із таким розмахом цупив: несвідомі городяни чи метикуваті продавці, — списуючи постійні недостачі на раптово виниклу злодюжкуватість хаповитих киян, — в анналах історії не зазначено, але невдовзі «Темп» накрився великою мідницею, перетворившись на звичайний великий безіменний «гастрік», та тільки городяни, чиї злодійські нахили так само раптово повернулися до середньої по республіці норми, уперто називали його колишнім гордим іменням. До речі, в 70-ті в «Темпі» був непоганий кафетерій: там позмінно варили смачну запашну робусту[27] дві молодяві моторні жіночки. Кажуть, що він там і досі є, навіть за кавоваркою ті самі продавці — от тільки тепер вони сиві бабусі… Зайти якось перевірити, чи що…

Із «Темпом» сусідила «Яма» — продмаг у глибокій западині між двома пагорбами, але нічим, крім назви, примітною вона не була.

Був ще гастроном «Печерський» під псевдо «на Лесі», — розташовувався на бульварі імені геніальної поетеси, — чималенький за розмірами, більший за «Темп» та «Об'єдкі» разом взяті, й, треба віддати йому належне, з непоганим, як на ті часи, постачанням. «На Лесі» мав свою фішку: майже постійно діючу виносну ятку з мороженою рибою. Здоровенний вантажник у сірому засмальцьованому халаті щодуху кидав просто на бульварний тротуар чималенькі льодові брикети, і вони дивним чином розпадалися на практично непошкоджені тушки хека, мойви, сарданелли, минтая, «мокроуса»[28] чи якоїсь рибки з дивною назвою «лєдяная»…[29] А потім хутко скидав їх у алюмінієві лотки під столом продавщиці. Про якісь санітарні норми ніхто пискнути не смів: черга не тільки словесно роздерла би такого відчайдуха, мов жабу, могли й нагнати.

Взагалі-то це було звичайною практикою: йменувати продуктові магазини за адресою чи найближчою зупинкою громадського транспорту: були гастрономи «на Чеській», «на Філатова» (саме там затоварювалися вином Олекса із Сашком), «на Копиленка»… Правди ніде діти: зупинки завжди розташовувалися поряд із гастрономами, але кому тепер доведеш, що сталося так невипадково…

На дачі дозрівала вишня, вродило її так рясно — «закривати» й «закривати», і Алекс отримав від батьків задачу заготовити цукор. Подумки накресливши маршрут по продмагах і приречено погодившись із кілометражем, що виходив у підсумку, а надто — із сумним фактом, що майже весь канікулярний день пропав, з великою господарською сумкою й десяткою в кишені він почимчикував до найближчого продмагу на Кловській.[30]

Жменьку притертих до очей незмінних професійних хануриків-алконавтів, що завжди вешталися під магазином, не зважаючи на робочий час, разом із спорадичними прибічниками — випадковими п'яничками, яких приганяв туди стан «труби горять», ранкове, досить гаряче уже, сонце загнало кудись в тінь очікувати на час «Ч» — одинадцяту нуль-нуль, коли почнуть «відпускати» в лікеро-горілчаному, а на їхньому місці, якому порожніти звичаї та відоме прислів'я не велять, Олексій із подивом побачив Вітька Довгого Белса, його молодшого брата Андрія, Ома, старшого хлопця Віталія Щербанюка, котрий, як і Ом, цього року закінчив школу й «вступав», та Ірину; усіх до одного — з такими точнісінько здоровенними сумками, як і в нього. Ті побачили його й зареготали на весь окіл:

— Ага, теж по цукор послали?

Виявилося, що першим — хвилини зо три тому — прийшов абітурієнт Щербанюк, але, оскільки жив він у сусідньому із магазином будинку, викурити дорoгою сигарету «ВК»[31] не встиг, ледь підкурена, вона аж ніяк не тягнула навіть на солідний недопалок, а не те що на беник чи чинарик, отже, викиданню не підлягала. До того ж курилися «ВК» зазвичай довго, тому що дим через них тягнувся погано, бо були вони чомусь майже завжди сируватими. Поки він доцмулював сигаретину, з'явився Ом, за мить — Белс із братом, потім — Ірина і, нарешті, Олексій. І кожного зустрічали тією ж фразою й дружним сміхом, що міцнішав у міру збільшення числа цукрових інтендантів.

— Тепер усе простіше, — оптимістично заявив Ом. — Зайшли до пари магазинів — одного, вважай, отоварили.

— Нічого не простіше, — заперечив Белс, володар оцінки «добре» з певних розділів вищої математики. — Тобі десятку дали?

— Ну, — невизначено погодився Ом.

— Баранки гну, — глибокодумно парирував Вітько. — Їм також. Виходить — на дванадцять кеге. Всім разом нам треба сімдесят два кеге. В одному магазині ми можемо купити шість. Отже, треба відвідати дванадцять точок. Що круть-верть, що верть-круть, усе одно в дванадцять магазинів треба сходити.

— Ну, ти порівняв: то самому ходити, а то — з друзями! — й не думав здаватися Ом.

Але ідея колективного ходіння дуже не сподобалася Белсу:

– І що ж, будимо юрмиськом шарахатися туди-сюди по району? Краще розбитися на пари та йти в різних напрямках. Скажімо, Віталік із Алексом, Ом із моїм малим, а я — з Іриною.

Так от де притичина та заковика — зрозумів Олексій: Вітько хоче відсікти компанію та залишитися з нею удвох.