Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих

вирішення вашої справи і службового призначення, мешкатимете в нашому готелі… Зрештою, я цілком певний, що справу буде вирішено позитивно. Найкращим доказом цього є те, що я ось дав розпорядження приготувати вам офіцерський мундир лейтенанта. Передаю вас під опіку штурмфюрера Штедтке. Це мене, лейтенанте Клосс, радує, і я від щирого серця поздоровляю вас.

Клосс подивився на себе в дзеркало. Знову — в мундирі. Чи не дуже легко? Чи це вже остання з перевірок? Треба бути пильним. Треба бути особливо пильним тепер, у найближчі дні. А що означав погляд, яким обмінялися між собою Штедтке і Мюллер? А може, це йому тільки так здалося? Може, нерви перевтомилися?

— Ви вже готові, лейтенанте? Ми можемо їхати? — запитав Штедтке.

— Так. Я хочу якнайшвидше поговорити з дядьком. Він же чекає мене в готелі.

Автомашина, що везла їх, зупинилася біля претензійно вибудуваного порталу. Штедтке пропустив Клосса вперед. Клосс ввійшов у хол і помітив її відразу ж. Вона стояла навпроти входу, вдивлялася в нього, не кажучи й слова. Коли ж він байдуже її обминув, крикнула:

— Ганс!

Клосс роздивився навкруги, мовби шукаючи когось знайомого, і тоді вона ще раз повторила це ім’я.

— Ви, пані, до мене звертаєтесь? — Клосс рукою торкнувся кашкета. — Моє ім’я справді Ганс.

— Я ж — Марта Бехер. Хіба ти не впізнаєш?.. Не впізнаєте мене? — виправила вона себе невпевнено.

— Вибачте, пані, це якась помилка.

Клосс почув позад себе регіт. Обернувся і вперше в своєму житті побачив, як Штедтке сміється, по-справжньому сміється. Штедтке підійшов до Марти, однією рукою обійняв її за плечі, а другою поплескав по щоці.

— Віднині я перестаю вірити в жіночий інстинкт. Уклепалася, значить?

Клосс вклонився, вибачився, кажучи, що мусить вже йти, бо хоче якнайшвидше побачитися з дядьком. Біг східцями, перестрибуючи через кілька сходинок. Йому було легко.

“Одержав її в спадок по мені, мусить бути задоволеним, що тамтой Клосс не повернувся, — подумав. — Ну що ж, дай їм, боже, щастя. Але ж: такий спадок по польському агентові чи не плямує раси?” — усміхнувся в думці.

Клосс знав, що все вдалося. Він уже уявляв собі вираз на обличчі Якубовського, коли той одержить повідомлення, що Я-23 знову діє.

Партія доміно

1

“Завдання небезпечне і винятково важке”. Шифрограми, які надсилав Центр, звучали, як правило, лаконічно, але ця, що наказувала Клоссові виїхати до Вроцлава, закінчувалася саме такою фразою.

Був грудень 1942 року. Німецькі армії застрягли під Сталінградом, зведення верховного головнокомандування вермахту були досить туманні, однак дехто з громадян тисячолітнього райху вже знав, що дивізії Паулюса втрачені безповоротно. Війна наближалася до переломного моменту й шаленіла з усе наростаючою запеклістю; газети всього світу публікували дані про кількість полеглих у повітряних, морських та наземних боях. Щоденно згадувалися назви сіл і міст Росії, Африки, Греції. Ніхто, проте, не передавав вістей з фронту, на який було послано Клосса. Тут боротьба велася тихцем; потім в таємних штабах викреслювали прізвища загиблих і реєстри їх ховали на дно залізних сейфів. Це був фронт, на якому дії розгорталися навпомацки і потемки. Не датися застукати себе зненацька, перехитрити ворога, не потрапити у пастки й капкани, а також… Таке завдання, власне, було найважчим, і саме про це увесь час думав Клосс, ідучи вулицями Вроцлава. Мав у своєму розпорядженні три дні часу; якщо не встигне виконати задумане, доведеться пожертвувати цими людьми. Минув Гінденбургплац і звернув у вузьку вуличку. Зупинився перед оголошенням, підписаним гауляйтером Генке.

Перевіряти, чи не висліджують його, вже ввійшло в звичку Клосса. В центрі міста легко вдалося зникнути в передсвятковій юрбі, що товпилася перед магазинами. Тут було тихо й пусто. Пройшов повз нього, віддаючи честь, якийсь унтер-офіцер. Літній чоловік підняв з тротуару недокурок. Краєм вулиці штовхала поперед себе візок з вугіллям дівчина в прошурканому пальтечку із знаком літери “П”, нашитим на ньому; зиркнула на Клосса і відвернула погляд.

Клосс оглянувся ще раз і пішов у напрямі костьолу. Головні двері були зачинені. Він штовхнув бокові і опинився в темному приміщенні. Перед статуєю святого Антонія горів вогник. За лавами, у заглибині чорного нефа, стояло на колінах кілька жінок.

Він намагався ступати навшпиньках, але кроки його відлунювали в пітьмі. Раптом зазвучали органи; він з хвилину послухав музику Баха, а потім крутими дерев’яними східцями вибрався вгору. Людина, яку він шукав, сиділа тут, схилившись над клавіатурою. Був це не молодий уже чоловік в темних окулярах. Він, очевидно, почув кроки, бо пальці його на якусь мить застигли в повітрі і сам він обернувся до дверей. Клосс знав, що цей чоловік сліпий, принаймні повинен був бути сліпим, однак йому здалося в цю мить, що органіст бачить його.

— Це ти, Руді? — запитав чоловік, високо підносячи руки.

Клосс мовчав.

— Сюди хтось ввійшов, адже я чув.

— Так. Я, — обізвався нарешті Клосс і підійшов ближче.

— Хто ви?

— Я привіз вам вітання від “тітки Зюзанни”.

Чоловік мовчав, немовби не зрозумів сказаного.

“Я ж не міг помилитися, — подумав Клосс. — Нарешті…”

— Ви — її знайомий? — запитав органіст.

— Родич, — відповів Клосс.

— Її все ще мучить ревматизм?

— З вересня вона почуває себе ліпше.

От і все. Тепер можна вже й розмовляти.

Органіст підійшов до Клосса, його пальці злегка торкнулися до погонів офіцера.

— Ти — в офіцерському мундирі, — сказав він. Згодом додав: — Прошу пробачити мені, я не повинен був про це питати. Чекав же тебе… Чи це значить, що “тітка Зюзанна”…

— Нічого це не значить, — сухо відповів Клосс. — Мені доручено прийняти рішення на місці.

— Це добре, — схвально відзначив чоловік. — Це добре, — повторив він, — що саме сьогодні.

— Доповідай, будь ласка.

Органіст вийняв з бляшаної коробки половинку цигарки. Вмостив її в отвір дерев’яного мундштука. Робив це не поспішаючи.

— Не давай мені вогню, — сказав. Вийняв з кишені велику, виготовлену з патронної гільзи запальничку. — Ти вперше у Вроцлаві?

— Вперше.

— Чи знаєш ти історію тутешньої полонії?[8]

— Ні. А яке це має значення?

— Все має важливе значення, — зауважив органіст. — Ти знав Артура Першого?

— Так. А тепер — доповідай.

— Все — від початку?

— Так, наче я нічого не знаю.

— Хочеш мене перевірити?

Клосс не бачив його очей за темними окулярами.

— Ні, зовсім не хочу перевіряти тебе, — сказав він. — Вирішено, що довіряти тобі можна.

— Дякую, — Органіст нарешті запалив. — Годину тому я одержав повідомлення від Артура Другого.

— Де тайник?

— Тут, у костьолі, під статуєю святого Антонія. Хіба це погано?

— Я що нічого не знаю. Слухаю ж тільки.

— Вже минуло три місяці,