Костянтин Когтянц - Покохати відьму

рота ще не відкрив». Засміялася. Не пирхнула, а засміялася – добре отак.

– Правда твоя, хлопчику. Так і продовжуй. Усе, ми на місці. З ношів я вибрався першим. І завмер.

«Пані, арбалетник на дереві». – «Навіть так? Подивись на нього, щоби я могла твоїми очима… Свій».

– Дай мені меч і скажи всім своїм, яких тут п'ятеро, щоб ніхто не пробував цілитися в наш бік – на такій відстані пригощу кинджалом.

Вона щось сказала, начебто й отерською мовою, а я мало що зрозумів.

Пані. Північний діалект. До речі, я додала, що «мало вас, щоби з нами тягатися». Судячи з виразів на обличчях, їх така думка вже відвідувала. Бо саме ці, персонально, одного разу закопували чотири трупи зовсім непоганих мечників, і не могли не втямити, що двоє з чотирьох убиті моїм стилетом. Ну, а хлопчика вони тільки-но бачили в дії.

…Я ж, як узяв меч правою рукою, а лівою допоміг їй вилізти з паланкіна, так і не відпустив її руку: якщо цей «свій» все-таки стрельне – встигну штовхнути її в сторону. Ну й взагалі приємно. Ми, до речі, на маленькому острові. Це мені зрозуміло, хоч і бачу тільки один його берег. І вода, що навколо острова, – людьми пущена, це я теж чую. Острівець весь скелястий, тільки скелі ці людьми з каменів складені. У кожній скелі печерка маленька…

Пані. Острів – з гротами, місце для розваг аристократії. Озеро та скелі справді штучні. Але тоді я й гадки не мала, що Хайні все це відчуває: читати думки можна тільки прицільно.

…З берегом острів з'єднує горбатий місток. Вона відіслала слуг наших…

Пані. Наших? А до чого тут ти?!

…Вони пішли до будинку, що виднівся за деревами. І майже відразу на міст внесли паланкін, оточений цілим загоном. Так, обличчя ж нам знайомі.

Справді – виліз наш суддя королівської крові. Пані присіла, він узяв її під руку, і вони пішли в глиб острова. «Залишайся на місці і спостерігай за мостом». Хай буде по-твоєму. Тільки… Тільки кепсько мені стало.

Хлопці-охоронці справу знають: один став на мосту з мечем наголо, інші пішли по берегу, ще один якраз проти мене влаштувався й очей не спускає – той самий, з рабським нашийником. Цікаво, він насправді раб, або ж як, про людське око? Так чи як, а при ножах, але ховає їх. У халявах та в рукавах. Молодший за мене, але міцний хлопець, – маю на увазі, духом міцний. В очах бачу – такого краще в друзях тримати. Тільки я хлопчину розглядав упівока – другим, як Пані звеліла, стежу за мостом…

Коли це дивлюсь, а стрілок на дереві заволав несамовито, і на міст влетів чистої води рогатий демон. На ньому був пластинчастий обладунок без шолома. І ніякої зброї.

Пані. Зрозуміло, що це була тварина з плоті та крові, але явище було приголомшливим навіть для мене. Або тим більше для мене. Хоча, звичайно, важко визначити, хто більше ошелешений: той, хто вважає, що з'явилася нечиста сила, чи обізнаний, що перед ним істота з іншого світу?! Я гарячково намагалася зрозуміти, що все це значить – і ні одне розумне пояснення не приходило в голову.

…Демон ударом кулака в обличчя змахнув з мосту вартового – той і не захищався. Найближчий до місця подій боєць, замість того щоб стати до бою, на коліна впав і обличчя руками закрив. Хлопчина з нашийником побілів, як наче сніг.

Пані. Хоч би хто влаштував цю веремію, він розважив точно: отерські горяни дуже забобонні.

…Я меч схопив у зуби, стрибнув, ухопився за гілку й підтягся на дереві. У голові одне билося: раз він надів панцир, значить, його можна вбити. Я чекав, що демон спробує зняти мене з дерева, але він і не зважив.

Пані. Це все-таки не розумна істота. Так, на кшталт нашого собаки.

…Хлопець-раб кинувся на рогатого зі своїми ножами – пересилив усе ж таки свій страх, але демон зустрів його страшним ударом у живіт, і це вирішило справу, бо рогач на мить зупинився. Не знаю, чи влучив би я в нього під час руху – може, так, може, ні. Але в зупиненого поцілив: стрибнув і дав обома ногами в потилицю, так що на землю звалив, – лати аж загриміли.

На ноги я першим схопився, – все-таки оглушив його трохи. Пряжки, на які застібається обладунок, були ззаду, і латні рукавички (такою стукнеш – і булави не треба, – ось чому він без іншої зброї) зав'язані – йому хтось допомагав одягатися. Рубати ж голову неможливо: роги зросталися біля основи – шолом просто не потрібен. І я рубонув по середній застібці лат. Бив, утім, що було сил – надіявся, що прошибу. Ех, сюди б сокиру та двома руками!

Клинок не зламався – він вилетів із руків'я. Демон підводився, опираючись на землю руками. Як і слід було сподіватись, пластини панцира заходили одна на іншу, лежали нахлистом. Але я перерубав пряжку, верхня пластина від удару прогнулася, і розійшовся обладунок. Зовсім трохи, але мені вистачило – всадив з розвороту в цю щілину Приятелів кинджал. Я бачив, звичайно, що рогатий б'є ліктем, може, навіть устигав ухилитись, але тоді не встиг сам ударити. Так що отримали обидва, тільки рогатий випростався й заревів, а я полетів стрімголов і навіть ойкнути не міг.

Боги та демони, як ревла та звірюка! Саме в цю мить я зрозумів – не подумав, думати ніколи було, а зрозумів: це все-таки звір, а не гад. Хоча чимось на ящера скидається, але не тієї породи.

Перекладач. Тобто ссавець, а не рептилія.

Він ревів, і з пащі юшила кривава піна: я влучив у легеню – не жилець рогань, але до мене ще міг добратися! Двоє мене врятували: стрілок на дереві та Хазяйка. Арбалетник упорався з переляком, вистрілив, поціливши звірові в руку. Але не те важливо, куди влучив, а те, що монстр став крутити головою: не зрозуміє, хто це його й звідки. А я штовхаюся ногами й повзу вбік, – немає сил устати. І коли я був уже біля самих ношів, у голові пролунав її голос: «Хапайся за голоблю»] Я побачив, хоча бачити не міг – я очі не міг відірвати від чудовиська! – Пані впала на коліна, викинувши вперед руки. Я схопив кінець голоблі ношів, і вона сама собою переламалася біля самої стінки. Товста дубина залишилася в моїх руках. Звір підскочив до мене, цілячи вдарити