Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

розумні істоти. А чому Фобос і Деймос, або в перекладі з грецької мови — «Страх» і «Жах», поводяться не як природні супутники, а як штучні. Ще на початку століття було помічено, що вони поступово наближаються до своєї планети. — Бурмаков опустився в крісло і тихо додав: — Врешті, це моя мрія — знайти розумне життя поза старенькою Землею.

Павло сердечно сказав:

— Я дуже хочу, щоб вийшло по-вашому. Дуже!

— Розумію. І скажу вам, дорогі друзі, — боюся. Не віриться, що людина нарешті зустрінеться з подібною до себе істотою. Це дуже фантастично і тому здається неймовірним. А у землян пов’язано з Марсом стільки надій!

З того дня Бурмаков неначе став ще строгішим, зібранішим. Він тільки зрідка підходив до телескопа, дивився в нього хвилину-другу і відходив.

«Набат», почавши гальмування, описував велику криву навколо Марса, щоб врешті-решт підійти до нього зовсім близько. Так було вирішено ще тоді, коли складався план експедиції. Важкий корабель недоцільно садовити на планету, тому що для старту з неї потрібно буде витратити досить значну частину запасів пального. Але це зовсім не означало, що люди так і не побувають на Марсі. «Набат» мав невеликі одномісну і двомісну ракети, на яких космонавти могли злітати на поверхню планети і повернутися назад.

Невдовзі настала мить, коли Бурмаков запросив екіпаж в рубку і урочисто проголосив:

— Через вісім діб, 3 лютого об 11 годині за земним часом, вийдемо на свою постійну орбіту навколо Марса. З сьогоднішнього дня вступає в силу наказ номер три: «Дослідження досягнутої планети».

Відповідно до цього наказу про майбутню висадку на Марс космонавти зібрали легкі ракети, всюдихід, знову приміряли космічні костюми, востаннє випробували прилади для досліджень. Все, що потрібно і можна було зробити, було зроблено. Залишалося лише чекати моменту, коли «Набат», що став вже штучним супутником Марса, вийде до озера Сонця.

Рахункові машини швидко обчислили час, коли це відбудеться. У космонавтів в запасі виявилося майже сорок годин. Але перечекати їх було неймовірно важко. Люди не полишали рубку навіть для короткого відпочинку, весь час проводячи біля приладів. Дуже хотілося знати, що чекає їх, перших землян, на цій червоній планеті.

Але минули й ці сорок годин. Автомати увімкнули екран кольорового телевізора, сполученого з телескопом. На екрані червоніла куля Марса, два кружки його супутників і позначалася замкнута крива — шлях космічного корабля.

Бурмаков підвівся.

— Вітаю вас, товариші, з прибуттям на Марс.

Космонавти підбігли до ілюмінаторів. Поверхня чужої планети поволі пропливала під ними, хвилюючи своєю невідомістю, таємничістю. І кожен думав: кому випаде першому залишити затишні каюти «Набата», щоб зробити крок у невідоме?

Ніби відповідаючи на ці думки, Бурмаков м’яко сказав:

— Павле Костянтиновичу, приймайте командування кораблем!

— Степане Васильовичу, дозвольте, краще я, — попросив Павло.

— Ні. Ми не знаємо ще, що нас там чекає. Тому мій обов’язок висадитися першим. До того ж, — сумно посміхнувся Бурмаков, — космос — мій дім.

Павло зрозумів його: все колишнє життя Бурмакова давало йому право на це.

— Мої дорогі! — командир обійняв Павла і Вітю. — Ви також побуваєте на Марсі, якщо перебування там не загрожує небезпекою. Побуваєте ви і в інших місцях. Чи не так?

— Коли вирушите? — запитав Павло.

— Рівно о восьмій за московським часом. Так і передайте на Землю.

Вирушаючи вперше на Марс, Бурмаков не збирався проводити широкі дослідження. У його завдання входило зібрати відомості про атмосферу, рослинність, якщо вона зустрінеться, узяти проби повітря, ґрунту, визначити радіацію і відразу ж повертатися на корабель.

Павло і Вітя дуже сильно турбувалися про свого командира, навіть більше, напевно, ніж він сам. Тільки він, старший і досвідченіший, краще умів давати раду своїм почуттям.

Перш ніж увійти до герметичної камери, що вела до виходу, Бурмаков, вже в космічному костюмі — легкому, пластичному і дуже міцному, сказав:

— Давайте за старим нашим звичаєм посидимо перед дорогою.

На хвилину сіли. Потім підвелися. Бурмаков одягнув на голову гермошолом. Маленький радіопередавач, вмонтований у шолом, працював на однаковій хвилі з корабельною рацією. Це було зроблено для того, щоб екіпаж міг постійно підтримувати з космонавтом прямий зв’язок.

Почувши голос Бурмакова, трохи змінений мікрофоном і динаміком і тому якийсь чужий, Вітя закліпав очима.

— Не журіться, хлопці, — бадьоро говорив командир. — Стежте за мною і пам’ятайте, що наступного разу — ваша черга.

— Скоріше б! — пожвавився Вітя.

— Скоро! — Бурмаков підняв на прощання руку і зник в дезокамері.

Павло з Вітею поспішили в рубку. Декілька хвилин потужні компресори відкачували повітря з перехідної камери. Потім корабель ледь здригнувся, і за ілюмінатором, залишаючи димний слід, промайнула маленька ракета. Крізь шум і тріск долинули ледве чутні слова:

— Я у польоті.

3

Ракета йшла зі швидкістю звичайного реактивного літака. Та це, власне, і був літак, тільки своєрідної конструкції, спеціально пристосований до перельотів в безповітряному просторі. Запасів пального вистачало на декілька десятків тисяч кілометрів.

Коли ракета вийшла на вільний політ і перевантаження зменшилося до мінімуму, Бурмаков роззирнувся. Кабіна пілота з міцних прозорих пластиків дозволяла бачити все, що робиться навколо. Марс був попереду, і, здавалося, його увігнута чаша з кожною миттю все більше і більше оточує ракету. Тільки зверху було видно фіолетувате небо. Ліворуч,