Дженні Ерпенбек - Прокляття дому

промоклих наскрізь черевичках, а тоді хапання простягнених рук, драбин і жердин, та насамперед страх, що крижина винесе її геть з Берліна ще до того, як комусь вдасться порятувати її, що вона, уся мокра, негайно ж заснула на руках у чоловіка, що заніс її додому до тата-мами.

Після підписання купчої архітектор справді розлучився, тоді одружився з нею і взявся будувати дім. Сміх знову повернувся до неї, і, немов прагнучи назавжди вбудувати цей сміх у дім, чоловік виконував найхимерніші її бажання: на решітці балкона її кімнати з'явилася викута металева пташка, її шафу для одягу він заховав, спорядивши позаду подвійних дверей секретним механізмом для відкривання, для телефону в стіні поруч з її ліжком було вмонтовано спеціальну поличку, постіль вона складала в три ніші, заховані біля ліжка за обшивкою стіни рожевим шовком, на вікна в домі поставили шибки з кольорового скла, на спинках стільців у їдальні вигравірували їхні монограми, а віконниці на першому поверсі зачинялися й відчинялися за допомогою схованої у стіні будинку корби — і коли хтось проходив повз дім, їх забавляло лякати перехожого тихим, моторошним рухом чорних віконниць. Немов демон, він випаровував для неї дім, а вона знай сміялася. Те, що дитячої кімнати в домі не передбачалося, для обох було очевидним.

Вона працювала й далі в чоловіковому берлінському бюро, але на вихідні вони завжди їхали сюди, а що її чоловік спроектував незабаром літні будиночки для декого з сусідів, які також хотіли мати дім над озером, і наглядав за ходом будівельних робіт, то вони все більше часу проводили на клаптикові рідної землі, як її чоловік усе ще називав цю ділянку над озером, і їхнє коло друзів розросталося. Під час поїдання раків вони, раз він, раз вона, починали розповідати історії, вони ставали в цьому все вправнішими, і їм неважко було ніби випадково продовжувати те, що говорить інший, від чого гостям було ще смішніше, а ключові моменти історій звучали ще дотепніше. А ми хіба вам ще не розповідали? Як він їй, а вона йому, а він тоді, і як вона, як він їй на це, а вона як здивується, вона дослівно думала собі, що, а він врешті, ні справді, каже вона і киває для заповнення паузи, яка зараз настане, головою. А її чоловік додає, тоді вона й собі докидає слово, він продовжує, але їй ще конче треба сказати, що, і він погоджується з нею. Невдовзі перед кульмінацією історії вона починає сміятися вже наперед, тоді нарешті — розв'язка, і все вибухає сміхом, сміється все, сміються всі, ще пива, ще вина, залюбки, я вже пас, хіба склянку води. Так архітектор та його дружина допомагають проминати своєму часові і часові своїх друзів.

Дружина архітектора, яка від заміжжя знає, що сенс пригоди полягає властиво в тому, щоб віддатися незвіданому, з усією вродженою любов'ю до руху допадається до осілості, а ідеальним місцем для цього виявляється саме їхня ділянка, не в останню чергу завдяки розташуванню над водою. Її сестри, які за цей час обидві народили дітей, дивляться з мостика їй услід, коли вона кролем перетинає слід на воді, який тягнеться за катером, і пливе ще далі в озеро, так далеко, що вже видно тільки її купальну шапочку, сестри ж залишаються на березі і плюскаються з дітьми на мілині; сестри люблять смакувати раків, проте верещать, коли молодша сестра притуляє їм рака, що безпомічно звивається в неї в руці, до спини, а тоді без гидливості вкидає рака в сітку; коли гойдалка племінників заплутується в гіллі крислатого дуба, то це вона вправно залізає, чіпляючись долонями й ступнями в кору дерева, нагору, осідлавши гілку, просувається до її краю, а тоді кидає розплутані шнури гойдалки донизу. Старші сестри та їхні діти досхочу висипляються, поки власниця дому вдарить у ґонґ, скликаючи на сніданок, а принаймні за годину до початку сніданку клямка масивних в'їзних воріт ще мокра від роси, вона виходить з дому і йде далеко в ліс, а тоді повертається полями назад, дивлячись на озеро. Щоліта сестри разом із дітьми приїжджають до неї на їхній клаптик землі на декілька тижнів, вони купаються, їдять, обмінюються переписами страв, дивляться на свою бездітну сестру, слухають її сміх і млосно лежать у затінку, відпочиваючи після обіду, вони відпочивають, як то кажуть, проте часом, попри всі зусилля, вони все ж справляють враження не жінок, що відпочивають, а здаються такими, наче очікують на щось і наче чекання дається їм дуже важко.

Так минають роки, і низка років відчувається, немов один. Вона вже й не пригадає, коли це була ота навала хрущів. У тридцять сьомому чи наступного року, вона ще й сьогодні пригадує тільки звук, коли велосипедом наїжджалося на жуків, що перетворювали піщану стежку на темну ворушку поверхню, вона не забула тріску під колесами. Усі ті літа були як одне. Чи то було у тридцять восьмому році, чи у тридцять дев'ятому, а може, аж у сороковому, коли вони почали користуватися мостиком спорожнілої сусідської ділянки, коли її чоловік прибудував до мостика тент для човна — вона вже й цього докладно не пригадує. Мабуть, тент він поставив уже тоді, коли сусідня ділянка стала їхньою власністю, але коли саме то відбулося? Літо за літом плавати, засмагати, збирати малину, ідучи лісом навпроти дому, осінь за осінню слухати, як садівник згрібає листя в саду, вдихати запах диму від вогких куп сухого листя, зиму за зимою кататися по замерзлому озері на буєрі, а тоді складати почервонілими задубілими пальцями вітрило і скоренько ховатися в дім: до болю відігрівати руки біля печі, Великдень за Великоднем ховати для племінників шоколадні яйця серед перших квітів у саду. Все було неподільним. Сьогодні — це сьогодні, але воно було таким самим і вчора або двадцять років тому, а її сміх — такий самий, яким вона сміється сьогодні, сміялася вчора чи двадцять років тому, здається, час — весь належить їй, як і дім, у якому вона заходить то в одну кімнату, то в іншу. А цей знаєш? Поки вона сміялася, її біляве волосся підступно посивіло. Сьогодні чи вчора, чи