Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

— Воно ж таке маненьке, безпорадне, так воно жити хоче і ще не тямить нічогісінько. Рученятками розкидає, а впіймати не вміє... Я ж бо працюватиму тоді вдвоє: і для всіх, і для нього, немовлятка мого любого...

В широко відкритих очах блищали дрібненькі сльозинки радісного замилування, вся дівоча постать якось пояснішала, стала ніжно-привітною, ласкаво-привабливою. Руки згорнулися на грудях, ніби в молитовному порусі. Крізь сльози повторювала ледве чутно: — Таке манюсіньке... і жити хоче... і ради собі не дасть...

Олесь більше ніколи її не бачив. Коли тихе крило спогадів повівало на нього і в уяві вирізьблювався затишний куточок самітної дівчини, де до дитячого гурту на лісовій галявині приєдналась, мабуть, іще одна маленька істота, — його охоплювала завжди незміренна ніжність, почуття тихої ласкавости до себе за вчинену послугу і вдячности до тої, хто дав йому можливість її заподіяти. Частенько думав: он іде дитина — може, це його? І всі діти — рідні. Як хороше! Як гарно...

Одне засмучувало іноді Олеся: він так і не взнав імени запопадливої дівчини. Майнула в його житті легеньким вітерцем і зникла десь на неосяжних просторах радянської землі, маленька працьовита комашинка з великим серцем, повним ущерть невичерпаної материнської любови й жіночої ніжности.

— Як же її ім'я? Звідки вона? Де тепер? Ні, не треба. Так краще. Просто — товариш. Просто — людина. Просила ж бо ще раз на прощання, стискаючи міцно Олесеву руку:

— Адже ви більш ніколи не прийдете до мене, не шукатимете мене? Щоб так лишилось, по-товариському, згода?

І лишилось по-товариському.

10/ХІ 1927 р.

о півлитки бачив людей Михайло, та й то коли близько присунутися до вікна й високо підвести голову. А здаля, з низької табуретки, де він повсякчас сидів, копирсаючись у своїй роботі, видні були самі черевики.

Вранці, щойно розвиднялось, тупали лунко по порожньому хіднику важкі порепані чоботи й двірникова мітла здіймала сіру, в'їдливу куряву. До Михайлового віконця налипали брудні пасмуги тої куряви, жорстка мітла скавчливо шкрябала шибки й вирізьблювала на них химерні візерунки. Вихором мчали повз шибки прим'яті, потоптані недокурки, попалені сірники, клаптики подраного паперу. Іноді до них чіплялось чиєсь гидотне жовто-зелене харкотиння й зліплювало докупи всяку нечисть.

Тоді ж твердим, широким кроком міряли хідник одні за одними прості виворотні чоботи. Грубошкірі, широконосі, місткі, щоб нозі в онучах не муляло.

Над напівсонним містом клично ревли гудки: раз, удруге, десь віддалік завмирала робітнича хода — і Михайло сідав на свою табуретку під підвальним віконцем.

Повз нього швидко дрібтіли по світанковому холодку незграбні черевики служниць-куховарок, щоб за яку годину поволі вертати, наполягаючи на підп'ятки від тягару закупна[104].

Серед цих низьких плискуватих черевиків Михайло іноді помічав високий вигинистий підбор, і обличчя йому хмурніло:

— Не до ноги, дівчино, купила, не до ноги... Не тою стежкою йдеш... Та ясніло воно йому, коли веселою нестриманою гурмою[105], випереджаючи одне одного, тупотіло зухвало діточе взуття. Всяких кольорів, всяких фасонів, всяких обсягів. Онде драні черевички, ґудзики бовтаються, рядом із чистенькими пантофельками — бантик шовковий метеликом. А там шнуровані елегантні полуботки крокують воднораз із здоровецькими чобітьми — носи вгору, бо батьківські, завеликі.

— Разом, разом, дітки, не розходьтесь, товаришуйте, — сантиментально пришіптує Михайло. Самітник він і, як усі самітники, звик сам до себе муркотіти, хоч і не старий іще...

Перебігли жваві ноженята школярні. Зачовгало взуття урядовців. Мало не все на один фасон, куповане по одних крамницях набір та на рати[106]. На низьких покривлених підборах, з розтоптаним плискуватим передом, тонкою витертою підошвою. Поміж ними дешеве різномаїте жіноче взуття урядовок. Зрідка витнуться кокетливі високі півчобітки, пантофельки-лякерки, сіра замшева шкірка.

Поквапливою ходою пройшли службовці. Павза. Михайла довго ніщо не