Ядвіга Жилінська - Жриці, амазонки та чарівниці

«повноправна людина, член общини») було вказано пальцем через іншого чоловіка, але вона не була схоплена у ліжку з іншим чоловіком, то заради свого чоловіка вона повинна зануритися в ріку». Вважається, що тут ідеться про випробування-ордалію, аналогічне випробування пропонується у пункті 2 законів Хаммурапі, який стосується звинувачення у чаклуванні. У пункті 127 Законів передбачене покарання за несправедливе звинувачення жриці-ентум або ж заміжньої жінки у перелюбі: такого обвинувачувача належить «побити перед суддями і обголити йому половину голови».Взагалі сімейним стосункам і правам жінок, як одружених, так неодружених, присвячена значна частина законів Хаммурапі – від п.127 до п.194. Можна сказати, що ці закони зовсім не виглядають надміру жорстокими. Наприклад, згідно з п.131, жінці, звинуваченій своїм чоловіком у перелюбі, але не схопленій при цьому, для виправдання достатньо принести клятву богу у своїй невинуватості. Згадуються там права позашлюбних чи всиновлених дітей, жінок-наложниць, права дочок на частину батьківського спадку та ін.">[23].

Ярим Ліма тоді вже не було в живих. Однак у момент, коли Хаммурапі розбивав кордони старовинних держав, у Алалаху вибухнула палацова революція. На царську сторожу зненацька напали і перерізали. Амореї оволоділи цитаделлю та підпалили її. Палац, цитадель і святиня згоріли. Амореї начебто розраховували на підтримку Вавілону і хотіли звести на престол потомка древнього роду, спокревненого з відсунутим від влади останнім царем.

Під час перевороту наступник Ярим Ліма перебував у провінції Нійя, де полював на слонів.

Слони були найстаршими тваринами, яких пам’ятав земний рід, а ще наймудрішими. Але їхні бивні були дорожчими за золото Офіру та тірійський пурпур, тому їм ніколи не віддавали божественних почестей. Полювання на слонів було улюбленою розвагою царів, єдиною насправді гідною царів. Щоправда, десь у Індії поклонялися слону з Риб’ячим Хвостом, але, на щастя, такого слона у Месопотамії не було, отож ніщо не заважало Великим Ловам.

Тепер син Ярим Ліма перервав Лови і повернувся до Алалаху, де придушив повстання. Бунтівників засудив до вигнання, призвідців — до смертної кари. Старі аристократичні аморейські роди були проріджені, молодь забрана до війська і відіслана на кордон із племенем ідамарацу. Торгівля слоновою кісткою та кедровим деревом стала монополією царя, столицю перенесли назад до Алеппо.

Аморейська революція поділила мешканців Алалаху на два табори. Аристократичні роди були проти царя і Алеппо, сільська людність та ремісники висловлювалися за союз і династію з Мітанні проти Вавілону. Багато ремісників покинуло Алалах. Шляхом усіх втікачів поспішили до портового міста, щоб всісти на критський корабель, який завіз би їх до Кноссу. Там панувала Владарка Лабіринту.

Від спаленого палацу та цитаделі в Алалаху зосталися купи уламків та сміття. Ніхто й не подумав їх розібрати. Лише коли ці кучугури покрилися товстим шаром пилу та піску і на них почало сходити занесене вітром насіння, розростаючись пізніше в кущі, на руїнах столиці з’явилися маленькі цегляні будиночки. Першими, як звичайно після катастрофи, отямилися жінки. Доки бородаті амореї все ще розважали, чи можна розраховувати на допомогу Вавілону, і висилали агентів до аморейських міст, жінки взялися ліпити і випалювати знамениті колись ямхадські горщики; за часів Ярим Ліма вони майже вийшли з ужитку, поступившись місцем дорожчому і тривкішому посуду з бронзи і срібла.

Від часу невдалого аморейського перевороту Алалах став глухою провінцією. Чергові владарі Ямхаду дбали про те, щоб бунтівне місто не набрало самостійності і радше займалося гончарством, ніж міжнародною торгівлею. Зрештою, для цієї торгівлі бракло засобів платежу — слонових бивнів та кедрових стовбурів.

Доки нижчі верстви займалися гончарством та дрібною торгівлею, у старих ветхих домах з неймовірно брудними стінами, при столах, освітлених каганцями, інколи ж єгипетськими лампами з бронзи, збиралися поважні бородані, снуючи плани повалення царя в Алеппо. Задивлені в минуле, затамувавши дихання слідкували, що відбувається у стародавніх месопотамських царствах, не надто цікавлячись північчю. Отож з цілковитою недовірою сприйняли новину про те, що цар гетитів завоював Арцаву і готується до великого походу на Месопотамію, а вже запевне визнали брехливою вигадкою ворогів звістку, наче гетити мали якийсь новий метал, виплавлений їхніми побратимами над озером Ван, і тепер намагаються зробити з нього зброю. Дехто навіть вимагав, щоб карати за поширення чуток про метал, званий залізом, а, у всякому разі, таврувати пліткарів і не приймати їх у порядних домах. Зрештою, якщо навіть існував такий метал, то всі випробування, які з ним робили, довели, що, поза всяким сумнівом, він не годиться для зброї.

Невдовзі виявилося, що чутки про силу гетитів не лише не були перебільшенням, але й близько не давали уявлення про їхню силу.

Щоправда, Єгипет знову став найбільшою потугою світу і жодне царство не могло рівнятися з ним древністю, а в жилах фараонів пливла божественна кров, але тепер Єгипет вже не був єдиною потугою. Два переможні походи гетитів до Месопотамії стали заповіддю зіткнення двох імперій. Світовий простір наче зменшився, царство гетитів майже сягало кордонів Єгипту, якщо не над Нілом, то над Євфратом. На півночі, на захід від царства гетитів, дуже зросло значення приморських міст — Трої та союзних із нею городів амазонок. Але справжньою морською державою був Крит, кораблі якого стояли на якорі у всіх портах Середземного моря і добиралися туди, куди досі не допливав жоден інший корабель, — до туманних північних островів, звідки привозили цинк та бурштин.

На місці святині, збудованої Ярим Лімом, мешканці Алалаху звели новий храм Покровительці Міста, — маленький притулок у межах священного округу, хоча і не безпосередньо на підмурках споруди, де колись Ярим Лім поставив два олтарі. Але чи то ослабла побожність жителів міста, чи то після невдалого повстання надто вони були пригнічені та зубожіли. Хай там як, не можна сказати, аби надміру старалися догодити Великій Богині. Будівля виглядала як маленька святиня, у сам раз для глухої провінції, на яку перетворилося місто. Давня міць аморейських царів помітно підупала. Місто за містом втрачало незалежність, одні потрапляли під єгипетське панування, інші шукали підпори у гуритів чи каситів. І раптом ці чужоплемінники видалися амореям єдиними надійними союзниками. Світ так швидко змінювався, що речі, які сто років тому видавалися неможливими, щодня ставали дійсністю. Царі Мітанні допомогли амореям вигнати з Алалаху царька, посадженого Тотмесом Третім, і місто, на знак вдячності, вирішило, — а, може, підказали це мітаннійці, — збудувати храм на честь їхнього бога. Точніше, не збудувати, а викопати, бо Мітра був єдиним богом, шанованим людьми, який мав свої святині під землею. Бо Мітра був богом неба, але неба нічного, видимого тоді,