Роберт Шеклі - Остання збірка

глянув на нього, чи не насміхається, бува. Зрештою, газети вже кілька місяців сурмлять про цих сторожових птахів. Але згадав, що Селтрикс, як і його хлопці, в газетах читає лише новини спорту.

— Гаразд, — промовив капітан, пригадуючи, що він читав у недільних додатках, — ці вчені — криміналісти. Вони вивчали вбивць, хотіли дізнатися, що в них негаразд. І виявили, що їхній мозок випромінює інакшу хвилю, ніж мозок інших людей, і його органи теж діють якось по-особливому. Усе це відбувається саме тоді, коли він готується скоїти злочин. Тож ці вчені сконструювали спеціальну машину, яка вловлює ці мозкові хвилі й у ній запалюється червона лампочка.

— Науковці, — зневажливо промовив Селтрикс.

— Отож спорудили вони цю машину, а що з нею робити, не знають. Вона величезна, з місця не зрушиш, а вбивці біля неї ходять не так часто. Тоді вони виготовили менші пристрої і випробували в кількох поліцейських відділках, здається, один і в нашому штаті. Але користі з них все одно було мало. Вчасно встигнути на місце злочину не вдавалося. Тож змайстрували сторожових птахів.

— Та хіба ж вони зупинять убивць, — недовірливо промовив один поліцейський.

— Звісно, зупинять. Я читав результати випробувань. Ці птахи чують злочинця раніше, ніж він встигне скоїти вбивство. Налітають на нього, б'ють струмом або чимось іншим, і він уже нічого не може.

— То що, капітане, відділ убивств ви закриваєте? -запитав Селтрикс.

— Ні. Залишимо основний кістяк, поки не переконаємося, що ці птахи роблять свою справу.

— Ха, кістяк. Насмішив, — сказав Селтрикс.

— Зрозуміло, залишимо, — повторив капітан. -У будь-якому разі кілька людей знадобиться. Схоже, ці птахи можуть зупинити не всякого вбивцю.

— Як це?

— Мозок деяких убивць не випромінює таких хвиль, — пояснив капітан, силкуючись пригадати, що писали в одній статті. — А може, у них органи працюють інакше чи ще щось.

— А кого вони не можуть виявити? — з професійною серйозністю поцікавився Селтрикс.

— Не знаю. Але я чув, що ці кляті птахи влаштовані так, що скоро дадуть раду всім убивцям.

— Як це?

— Вони здатні навчатися. Я маю на увазі птахів. Точно як люди.

— Жартуєте?

— Зовсім ні.

-Гаразд, — сказав Селтрикс, ~ але свій пугач я триматиму напоготові. Про всяк випадок. Хіба можна довіряти цим науковцям.

— Це точно.

— Птахів якихось вигадали! — Селтрикс презирливо пирхнув.

Сторожовий птах кружляв над містом, повільно описуючи плавну дугу. Його алюмінієвий корпус виблискував у променях ранкового сонця, на нерухомих крилах грали вогники. Птах нечутно висів у повітрі.

Усі його органи чуття працювали на повну потужність. Вбудовані механізми підказували птахові його місцезнаходження, спрямовуючи політ уздовж плавної траєкторії спостереження й пошуку. Його очі й вуха діяли як одне ціле: вишукували й стежили.

Раптом щось сталося! Електронні органи чуття зафіксували сигнал від датчиків. Кореляційний центр проаналізував і порівняв з електричними та хімічними даними, закладеними у файлах пам'яті. Спрацювало реле.

Сторожовий птах по спіралі попрямував у точку на землі, звідки долинав дедалі сильніший сигнал. Він відчував виділення певних залоз і незвичайну хвилю мозкового випромінювання.

У повній готовності та всеозброєнні птах описував коло, виблискуючи в яскравих вранішніх променях сонця.

Дінелі не помітив сторожового птаха, бо був зайнятий іншим. Наставивши револьвер, він уп'явся очима в хазяїна бакалійної крамниці.

— Не підходь!

— Ах ти, щеня! — здоровенний бакалійник підійшов ближче. — Грабувати мене вирішив? Та я тобі всі кістки переламаю!

Бакалійник був чи то дурень, чи то надто хоробрий — анітрохи не побоюючись револьвера, він насувався на злодюжку.

-Ах так! — вигукнув на смерть переляканий Дінелі. — Ну, отримай, кровожере...

Електричний розряд вдарив його у спину. Револьвер випав з рук, розкидавши сніданок, що стояв на підносі.

— Що за чортівня? — здивувався бакалійник, витріщившись на злодія, який нерухомо лежав біля його ніг. Потім помітив срібний відблиск крил. — А щоб мені провалитися! Ці пташенята таки діють!

Він стежив за срібними крилами, поки вони не розчинилися у блакиті неба. Потім зателефонував до поліції.

Сторожовий птах знову описував плавну криву й спостерігав. Його мозковий центр аналізував нову інформацію стосовно убивств. Деякі дані були йому раніше невідомі.

Ця нова інформація миттєво передавалася всім іншим сторожовим птахам, а їхня надходила до нього.

Сторожові птахи неперервно обмінювалися інформацією методами та визначеннями.

Тепер, коли нові сторожові птахи сходили з конвеєра невпинним потоком, Гелсен дозволив собі зітхнути з полегшенням. Робота йде повним ходом, завод так і гуде. Замовлення виконуються без затримок, спершу для великих міст, далі надійде черга містечок і селищ.

— Усе гаразд, шефе, — промовив з порога Макінтайр, він щойно закінчив свій звичайний обхід.

— Чудово. Сідайте.

Огрядний інженер упав у крісло й закурив сигарету.

— Ми займаємося цією справою уже не один рік, -промовив Гелсен, не знаючи, з чого почати.

— Справді, — погодився Макінтайр.

Він відкинувся на спинку крісла й глибоко затягнувся. Макінтайр був одним із тих інженерів, які працювали над створенням першого сторожового птаха. З того часу минуло шість років. Увесь цей час він працював на Гелсена, і вони потоваришували.

— От що я хотів запитати... — Гелсен зробив паузу. Він ніяк не міг сформулювати свою думку. Натомість запитав: — Послухайте, Мак, як ви ставитесь до цих сторожових птахів?

— Хто, я? — Інженер посміхнувся. З моменту зародження первинного задуму Макінтайр їв, пив і спав з думкою про сторожових птахів. Йому ніколи не спадало на думку якось визначати своє ставлення до свого дітища. — Як на мене — це чудова ідея.

— Я не про те, — сказав Гелсен. Нарешті він усвідомив, чого йому не вистачало, — розуміння. — Я хочу сказати, вам не здається, що наділяти машину здатністю мислити небезпечно?

— Не думаю, шефе. А чому ви запитали?

— Розумієте, я не вчений і не інженер. Моя справа рахувати витрати та забезпечувати виробництво, а решта — це ваша турбота. Але як пересічна людина я, чесно кажучи, починаю побоюватися сторожових птахів.

— Для цього немає жодних підстав.

— Мені не подобається сама ідея самонавчання.

— А чому ні? — посміхнувся Макінтайр. — Я розумію. Ви, шефе, як і більшість людей, боїтеся, що одного ранку ваші машини прокинуться і скажуть: «Чим це ми тут займаємося? Краще правитимемо світом!» Ви це маєте на увазі?

— Щось подібне, — зізнався Гелсен.

—