Павло Архипович Загребельний - Я, Богдан

Та де ще те все, а тим часом дорога далека й повільна, і в такій дорозі гаразд було б мати коло себе душу близьку, коли вже й не таку близьку, що й самому страшно подумати, то бодай доброго співрозмовника. От як давній друг мій львівський Самійло, якого зненацька стрів на Січі простим писарем. «Як то ти, пане Самуїле, з єзуїтів та вскочив у козацтво?» — «А ти ж, пане Зенобію, чи не гак само?» Тоді в колегіумі ми товаришували, хоч був він на кілька років молодший. Невисокий, вилицюватий, як татарин, жовті очі, наче прорізані осокою, сам жовтий, ніби горщок, обпалений у горні, вічне полум’я бурхає в ньому, непосидючість, сприт, метикуваті сть. Спудеї—єзуїтчики здебільша були раховитї й капосні, як коти, ніхто нічого тобі не порадить, не дасть, нічим не поможе, кожен для себе, кожен так і зирить, як урвати з сього світу того модо12, як вчив преподобний Ігнатій Лойола, засновник ордену і перший його генерал. Тільки Самійло виявився товаришем незрадливим, готовим помогти, а що мені треба було часто вириватися за мури колегіуму, за фурту єзуїтську, то намовляв я Самійла добровільно викликатися на чергування біля фурти, і він випускав мене і впускав, так, що ніхто не відав, і жодного раду не впіймано мене в моїх потаємних відлучаннях. О, та фурта єзуїтська! На Полтву, на соковиті луки, в звабливу темряву; де дух молодої трави і дівочого молодого тіла. В райськім городі росла лелія. А хто садив? Панна Марія. Як садила, так садила, лелія сі розцвіла…

Гай — гай… Всі люди були молодими, та не всі вміють зберегти молодість душі. Хто збереже — щасливий. Починати ж треба з самої молодості. Ще Платон у «Республіці» над усе ставив темперамент юності. В небесах анголи невпинно наближаються до весняної пори своєї молодості, так що найстаріші з них здаються найбільш юними.

В скількох пеклах я вже побував, і вернувся звідти, і виніс душу молодою. Не всі вернулися. Чи ж я їхній посланець?

Після Цецори не думав, що житиму. Коли відірвано мене од убитого батька і опинився я в бусурманській неволі, то вже вважав себе мовби мертвим. Але турки примушували своїх бранців жити далі. Дуванили здобич, виділяючи більшу частину не для воїнів і їхніх беїв, а передовсім для Стамбула, для султана, його візирів і вельмож. Так став я власністю незнаного мені капудан — паші, начальника всього султанського флоту, і кинуто мене гребцем на галеру, і кілька місяців прикований був я ланцем до тяжкого, як недоля, весла, знов волів радше вмерти, ніж так жити й мучитися, але знов зоря зійшла наді мною, помічено мої здібності в мовах, внесено ту вість аж у вуха самого капудан — паші, і з Стамбула прийшло веління звільнити мене з галери й приправити до двору самого паші. До кінця днів моїх бачив себе в снах гребцем на галері, плакав — тужив разом з своїми товаришами, і щоразу сон той бував перед якимсь нещастям. Капуданів двір буте у дільниці стамбульській Касим — паші по цей бік Золотого Рогу, так що ми цілий день могли видивлятися на синюваті пагорби великого міста з купами його мечетей, безладними будуваннями й ще безладнішими базарами, на які іноді їздили для закупів. Хто був той Касим — паша, іменем якого звалася дільниця, що в ній я мав жити? Казали, що жив у часи султана Фатіха, який завоював Царгород і зробив його столицею бусурманською, назвавши Стамбулом. Мабуть, помагав Фатіхові в морській справі, бо іменем Касим — паші називалися й гавань на Золотім Розі, і бащта — маяк у затоці, і мечеть на базарі.

А що мені було до всіх тих пашів, знаних і незнаних, хто й чим міг би відшкодувати для мене бодай один день неволі, а я ж мав не один і не два дні, а цілих Два роки! Два роки рабства для тебе, молодого, дужого, вільного думкою і призвичаєнням, однаково, що двісті років поневолення для цілого народу.

Ой ти, козаче, козаче Супруне,

Де ж твої прегромкії рушниці?

Гей, мої рушниці в хана у світлиці,

Сам я молод у темниці…

Приниження, тупе тваринне існування, прокляття, прокляття! Смерть тут була б найвищою справедливістю, навіть коли мав отримати її від рук несправедливих. Я жив далі, але не було то життя, так само, як час мій став безчасом, він рухався разом з сонцем, а відмірювався відстанню між двома казанками рисової чорби, яку мені давано щодня, щоб я таки жив, чистив коней вельможному туркові, годував їх, напував водою, проводив, щоб не застоювалися, мастив збрую, начищав мідь і срібло, відливав кулі в формах, гострив шаблі, чистив мушкети. І неволя, неволя, тяжка, як свинець, безнадійна, мов мука.

Летіла зозуля та й стала кувати,

Аж то не зозуля, а рідная мати.

То рідная мати із рідного краю.

А я. на чужині горюю — вмираю.

Якби мати знала, яка мені біда,

Вона передала б горобчиком хліба.

Горобчиком хліба, синичкою солі,

Якби мати знала, як тяжко в неволі.

Все було в трепетах, коли з’являвся паша, та він нікого не помічав, не зважав і на мене, жодного разу не поцікавився моїм знанням мов чи ще там чогось, хоч, як сказано вже, саме за ті знання звелів приділити до свого двору, звільнивши від каторги на галерах. Чи хотів, щоб учив я коней його латини або грецької?

(Згодом написано буде про мене ще й не таке. Ніби був я такий красень, що під Цецорою, побачивши мене, турки мерщій повезли до Стамбула для султанської матері валіде Махпейкер, пересиченої коханцями. «Невільником — красунем квапиться Махпейкер затримати те вмирання жіночності, полоскотати зачахаючі живці розбещеної жінки». Промовчимо вже про те, що був я красень. Парсуни мої відомі всьому світові, тож слова тут зайві. Промовчимо й про стиль вислову, лишивши його на сумлінні того, хто писав. Але ж не була валіде Кйозем (бо так вона звалася частіше) старою, бо не мала тоді ще й тридцяти літ, а коханців хоч і могла б мати, та не возили їх з поля бою, навіть не викупавши й не переодягнувши. Далі написано, ніби мене рятує наречена молодого султана. Султанова наречена! Які слова! Так ніби султан сільський парубок. Далі я буцімто вдав мусульманина, мене подаровано румелійському каді—аскеру, той зробив мене