Андрій Юрійович Курков - Садівник з Очакова

подобу порядку. Ніби сам собі в подробицях переказав Ігор вчорашній чи то сон, чи то маячню. Сам собі розповідав, і сам уважно слухав, намагаючись знайти в цій історії найменший доказ правди чи ймовірності, або, для заспокоєння зворохобленої душі, очевидність того, що все це було плодом його п’яної, а тому буйної, уяви. Але як він не дослухався, як не вдивлявся у візуальну пам’ять, а все виглядало напрочуд реально і майже правдоподібно. І годинник, який раптом запрацював і показав «московську північ». І Іванко Самохін, і Очаківський винзавод, і гранчак білого сухого, наповнений по вінця. І головне, згадка Іваном Фіми Чагіна як можливу причину появи в Очакові столичного міліціонера. Єдине, що можна було покласти на другу шальку терезів, якою Ігор намагався зважити свій здоровий глузд, це декілька чарок коньяку, випитих вчора увечері перед телефонним дзвінком Коляна. І ще! Оця забава в клубі «Петрович» на Подолі! Ігор нічого не пам’ятав про святкування дня народження. Більш того, він навіть не міг згадати, де той клуб, де його афіша з анонсом ретро-паті висіла? Так, і пістолет! Не міг він з нього в клубі в стелю стріляти! Адже він не брав його з собою! Під матрацом пістолет всю ніч пролежав! А якби брав і стріляв, тоді б з дула пахло димом і порохом!

Ігор раптом поліз до кишені міліцейських галіфе і витягнув звідти золотий годинник. Підніс до вуха — тиша. Відкрив. Стрілки застигли на половині другої.

— Так, — видихнув він розгублено.

Змучившись від відсутності відповідей на поставлені самому собі запитання, Ігор допив каву і обійшов будинок. Сарай, як і раніше, був замкнений. На дверях висів замок. Вочевидь Степана досі не було.

З похмурого неба накрапав дощ. Досить рясний. Ігор підняв погляд в небо і поквапився додому — чорна хмара, що нависла над Ірпенем, збиралася ось-ось розродитися черговою зливою.

Щойно забіг всередину, як по шиферному даху забарабанила негода.

— Отак! — розвела рухами Олена Андріївна, вдивляючись в миттю потемніле вікно. — Гроза, напевно, буде!

— Степана не було?

— Що тобі Степан? — здвигнула плечима Олена Андріївна. — Він людина вільна…

— Вільна? — перепитав з сумнівом в голосі Ігор. — Від чого вільна? Прижився тут, замок на наш сарай повісив, ніби це його житло! А ти — «вільний»!

— Знаєш, синку, — посміхнулася Олена Андріївна. — Воля — вона також різна буває. Ось і ти, коли говориш «вільний», щось зовсім інше маєш на увазі! Напевно, в сенсі «непотрібний»… Як там у ваших молодіжних серіалах один одному говорять: «Свабодєн, вали звідси!»

— Ти що, — здивувався Ігор. — молодіжні серіали дивишся?

— А що ж мені на старості років робити? Та й розумію я тебе краще після семи серій цього, як його… фільму… Згадала! «Дах поїхав!» Так здається, називається…

— Ну ти даєш! — Ігор вражено подивився на матір. — Це ж серіал для тінейджерів! Я тут до чого? Чи для тебе я також «тінейджер»? Тоді скоро і в мене дах поїде, якщо ти різну… — він розвів руками, не знаходячи відразу відповідного слова, — якщо ти нісенітниці дивитися будеш.

— Чого ж твоєму дахові їхати? — спокійно заперечила Олена Андріївна. — Тобі роботу треба шукати, тоді буде порядок, відчуєш себе потрібним суспільству, а не якимось там «вільним»! А потім можна й одружитись…

Згадка про необхідність пошуків роботи різко зменшила бажання Ігоря продовжувати цю несподівану і кумедну розмову з мамою.

— Добре, — кивнув він. — Ось зараз візьму й піду шукати роботу!

— У дощ? — здивувалася Олена Андріївна.

— Чом би й ні? — посміхнувся Ігор. — Так більше шансів знайти! Хто ще, крім мене, буде шукати роботу під дощем?

Побачивши єхидну усмішку на синовому обличчі, Олена Андріївна зрозуміла, що він її просто дражнить, і вийшла у вітальню, де відразу ввімкнула телевізор.

Ігор залишився на кухні. Випив горнятко розчинної кави і знову задумався про загадкового Фіму Чагіна.

10

Злива, що почалася опівдні, затяглася на кілька годин і, раптом припинившись, поставила мешканців Ірпеня перед простим і невідворотнім фактом — настав вечір. Осінній вечір довгим не буває, за ним швидко, майже непомітно приходить ніч. І ця вкрита беззоряним свинцевим небом ніч, що наближалася, обіцяла бути глухою і непроникною.

Ігор відклав книжку, над якою просидів три години поспіль, подивився у вікно, а потім на годинник. Йому хотілося вийти надвір і глянути на двері сараю, щоби перевірити: на місці замок, чи, можливо, садівник вже повернувся зі своїх незрозумілих мандрів. Та не настільки сильною була його цікавість, щоб змусити вийти в дощ з теплого затишного будинку.

І раптом знов пригадався Очаків 1957 року: нічний, темний, насторожений. І знову задумався Ігор, знову запитав себе: чи був то п’яний сон, чи якась особлива потойбічна дійсність? Згадав вчорашній вечір, події напередодні дивних подій. Згадав, як коньяк пив перед тим, як Колян зателефонував. А що, подумав, якщо ще раз те саме зробити? Що, якщо випити кілька чарок коньяку, а потім надягти міліцейську форму і прогулятися до автостанції? Людей в таку погоду і в такий час на вулиці не буде, та й хто на нього увагу звертатиме?!

Ігор пішов на кухню. Налив собі коньяку. Випив неквапом, а потім відразу — другу чарку. Помітив, що в піднятій шальці маминих терезів стоїть склянка з серцевими краплями. З третьою чаркою коньяку повернувся до спальні. Пригубив, відставив. Перевірив — чи на місці дві пачки радянських рублів.

Пачки лежали в кишенях галіфе. Відпив ще ковток. У роті потепліло, і це тепло вище пішло, в ніс, в чоло. На лобі виступив піт. Ігор знову потягнувся до чарки, а вона вже пуста. Сходив на кухню, наповнив.

Хвилин за тридцять у думках Ігора заграла азартна відвага. Він посміхнувся сам до себе, сміливіше підійшов до міліцейської форми. Надягнув її, натягнув чоботи, підперезався ременем, цього разу й кобуру з пістолетом не забув. Прилаштував кашкета на голову і взяв до рук кругле настільне дзеркало. Глянув на себе, і ще веселіше йому стало. «Хвацький хлопець!» — подумав.

Щойно за ним закрилася хвіртка рідного двору, щойно він повернув до автостанції, як відразу ще темніше стало довкола. Темрява була ніби жива і намагалася огорнути собою Ігора з головою. Але підошви шкіряних чобіт звично стукотіли по асфальту, і ноги самі йшли вперед, ніби не потребували зрячого поводиря.

Страх кілька разів підкрадався до Ігоря. То ззаду, то збоку, тому він зупинявся і роззирався на всі боки, більше покладаючись на слух, аніж на зір. Проте довкола було тихо.

Через деякий час спереду з’явився і став