Галина Левтер - Тиха радість, Галина Левтер

— Я проведу її. Нам потрібно поговорити!

— Ось як! —зашипіла на нього Шимонова. — А ти їй хто? На друга не схожий! 

Ліна розплюшила очі. Вони ж про неї говорять, щось вирішують! Обурення, образа і злість переповнили душу до краю.

— Досить! Достатньо! Не торгуйте мною. Лишіть мене в спокої! Всі!

Вперше її так зірвало на крик. На вулиці, при людях, перед подругою, просто в очі тому, хто закрався у серце й розкраяв його на шматочки.

Випаливши наболіле, вона розвернулася і побігла.

Ніколи в житті Ліна не бігла так швидко, як після цього крику! Сором і розпач гнали її чимподалі від тихої радості, тихого болю.

Наташа подалася вперед, але ніби хтось невидимий прив'язав їй каменюки до ніг. Це — вина. Вина перед подругою не дозволила побігти навздогін.

— Яке ж я дуреписько! Ліна, моя тихуся! В ній цілий всесвіт почуттів, а ми думали, що свята мовчуха. Я навіть не подумала, що витримавши смішки твоїх друзяк, — метнула блискавиці на Берні,— вона так зреагує на тебе! Як ти міг образити цю дитину?! Ти  розтоптав її…

Александр Бернштейн ніколи нікому не дозволяв себе відчитувати. Нині ще мить, — і згорить із сорому. Йому не хотілося йти в школу з Наталею, бо кожен стук  серця підштовхував його до розкриття почуттів, які він боявся озвучити самому собі!

— Не стій, як пеньок! Марш вибачатися! — Ната махнула рукою, ніби дала благословіння.

Ал вручив анатомію однокласниці й кинувся за тією, хто плутав думки й змушував тіло тремтіти від невідомого почуття.

— Тягне до неї?— кинула запитання в спину Алові староста.— Не наламай дров!

Але він вже біг. Біг до тієї, хто випалював душу одним лиш поглядом. 

«Ал, ти встигнеш! — підбадьорював себе  подумки хлопець, забачивши Ліну у натовпі. — Як же її погукати? Дівчино в сірому пальто і сірому береті? Святоша?»

—Я не пам'ятаю твого імені, Святоша! — Ал зупинився і перевів подих.

— Пробач! — крикнув він у натовп.

Одна людина зупинилась. Вона знала, що це адресовано їй.