Вилки Коллінз - Жінка у білому

з родиною, а куди — ніхто не міг сказати мені напевне. Четверо нолсберців, що їх я розпитував, розповіли мені чотири різні версії про подальші заміри й плани власника готелю, якими він нібито ділився з ними, покидаючи містечко.

До останнього лондонського поїзда лишалося ще кілька годин. Тож я найняв карету й поїхав до Блеквотер-Парку щоб розпитати садівника й сторожиху. Якщо й вони нічим не допоможуть мені, доведеться ні з чим вертатися в Лондон.

Не доїжджаючи милі до маєтку, я відпустив візника й, керуючись його порадами, пішов далі пішки.

Звернувши з шляху на доріжку, я побачив чоловічка з саквояжем, який швидко дріботів поперед мене до сторожки. Вбраний він був у поношений чорний костюм, а на голові мав капелюха з широченними крисами. Я припустив (наскільки можна було судити), що це якийсь клерк із юридичної контори, й зразу ж зупинився, щоб відстань між нами стала більша. Він не почув моєї ходи й щез з очей, ні разу не обернувшись. Коли трохи перегодом я пройшов через ворота, його ніде не було видно — певне, він був уже в будинку.

В сторожці я застав двох жінок. Одна була стара бабуся, а в другій я зразу впізнав за описами Маргарет Порчер.

Спершу я спитав, чи вдома сер Персіваль, і, діставши заперечну відповідь, поцікавився, коли він виїхав. Окрім того, що це було влітку, обидві вони нічого не могли мені сказати. Маргарет Порчер тільки безглуздо посміхалась і хитала головою. Бабуся була трохи кмітливіша, і я зумів навести її на розмову про те, як від'їжджав сер Персіваль та як він тоді її налякав. Вона добре пам'ятала, як наполохав її хазяїн, криком і лайкою розбудивши серед ночі, але котрого це було числа — їй «зовсім вилетіло з голови», за її власними словами.

Вийшовши із сторожки, я побачив садівника, що працював неподалік. Спершу, коли я звернувся до нього, він недовірливо зиркнув на мене, але, почувши чемний відгук про місіс Майклсон та про самого себе, охоче розговорився. Не варто описувати, про що ми розмовляли, бо й ця розмова, як і всі попередні спроби, ні до чого не призвела. Дати я так і не визначив. Садівник пам'ятав тільки, що хазяїн виїхав уночі, «десь наприкінці липня».

Розмовляючи з садівником, я побачив чоловічка в чорному — він вийшов з будинку й став неподалік, спостерігаючи за нами.

Деякі підозри щодо його місії в Блеквотер-Парку вже були спали мені на думку. Вони ще посилилися від того, що садівник не міг (чи не бажав) сказати мені, що то за чоловік. Аби розвіяти сумніви, я вирішив просто підійти до нього й заговорити. Найпростіше було запитати, чи дозволяється відвідувачам оглядати будинок. Тож я підійшов і спитав його про це.

З його погляду й манер я зразу визначив, що йому відомо, хто я, і що він хоче роздратувати мене, аби я з ним посварився. Відповів він так зухвало, що сварка таки могла статись, коли б я не мав твердого наміру тримати себе в руках. Але я повівся з ним спокійно й чемно, вибачився за своє ненавмисне «вторгнення», як він висловився й пішов геть. Усе було достеменно так, як я гадав. Мене впізнали, коли я виходив із контори містера Кірла, негайно доповіли про це серові Персівалю Глайду, а той послав чоловічка в чорному на той випадок, якщо я з'явлюся в маєтку чи десь поблизу. Якби я дав йому хоча б найменший привід для скарги на мене, місцеві власті негайно могли б мене затримати й хоч на кілька днів та розлучити з Лорою і Меріан.

Я був готовий до того, що за мною стежитимуть на моєму зворотному шляху з Блеквотер-Парку до станції, як це було напередодні в Лондоні. Але я так і не з'ясував, вистежували мене цього разу чи ні. Чоловічок у чорному міг би якось — так чи інак — простежити за мною, але я не бачив його ні по дорозі на станцію, ні на лондонському вокзалі, куди я прибув надвечір. Додому я діставався пішки, з обачності йшов по найбезлюдніших вулицях і зупинявся, щоб озирнутись, чи не йде хто за мною. Я навчився таких хитрощів у нетрях Центральної Америки, де повсякчас остерігався нападу індіанців, а нині робив те саме, ще й з більшою обережністю, в самісінькому серці цивілізованої країни — в Лондоні.

Поки мене не було вдома, тут нічого не сталось, нічого не стривожило Меріан. Вона нетерпляче спитала, що ж я вишукав-випитав. А коли я розповів їй усе, не зуміла приховати свого подиву — так байдуже я говорив про свої невдалі пошуки.

Щиро кажучи, я не дуже збентежився тим, що нічого не допитався. Я вдався до цього з почуття обов'язку, нічого від цього не сподіваючись. Я тоді перебував у такому душевному стані, що мене навіть тішило знаття: нині все зводилось до поєдинку між мною і сером Персівалем Глайдом. Почуття помсти теж домішувалось до моїх кращих почуттів, і признаюсь — був я задоволений, що мені лишався єдиний, найпевніший спосіб послужити Лорі: взяти владу над негідником, що був одружився з нею.

Визнаючи, що я виявився не досить сильним і дозволив інстинкту помсти долучитися до моєї мети, я все ж можу чесно сказати, що не плекав ніяких ницих думок про ближчі стосунки з Лорою в майбутньому, коли б сер Персіваль опинився в моїх руках. Я ні разу не сказав собі: «Якщо я доможуся свого, її чоловік уже не владний буде забрати її в мене». Дивлячись на неї, я не міг навіть подумати про таке. Печальна переміна, що спіткала її, зводила мою любов до самої ніжності й палкого співчуття, які могли почувати до неї батько чи брат. Бог свідок, ця ніжність і це співчуття йшли з глибини мого серця. Всі мої думки й надії спрямовані були на одне: на її одужання. Тільки б вона знов стала здорова й щаслива, тільки б хоч раз подивилася на мене й заговорила до мене, як колись... Це була вершина моїх найсвітліших мрій і найзаповітніших моїх бажань.

Ні, не пустий і марний самоаналіз підказав мені ці слова. Оповідь моя незабаром дійде до подій, з яких читачі самі зможуть судити про мої почуття і вчинки. Але краще хай заздалегідь будуть описані добрі й лихі порухи моєї душі.

Наступного ранку після мого повернення з Гемпшіру я запросив Меріан нагору, до моєї робітні, й виклав