О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

— мовив Енді, — є такі Права Природи, що їх не переможе навіть Сільська Неплатна Почта.

Енді забарився трохи в убиральні, а тоді вийшов звідти в картатому костюмі, — брунатна й жовта карта завбільшки, як ваша долоня. А камізелька на ньому була червона в синій горошок, на голові високий шовковий циліндер. До того я примітив, що він умочив свої безбарвні вуса у якесь, ніби синє, чорнило.

— Великий Барнум[443]! — скрикнув я. — Та ви ж чисто як клоун при цирковому артисті.

— Атож, — відповів Енді. — Чи візок ще тут? Почекайте мене, поки я вернусь. Я не забарюсь.

По двох годинах Енді ввійшов до хати й поклав на столі купу грошей.

— Вісімсот шістдесят доларів, — оповістив він.— Ось я вам розповім. Він був удома. Роздивившись на мене, він заходився з мене глузувати. Я не сказав і слова, тільки вийняв шкаралущі з волоського горіха й почав качати по столі маленьку кульку. Свиснувши разів кілька, я вдався до відомої старої формули.

— Ворушіться, джентльмени, — казав я, — і дивіться на маленьку кульку. За розглядини грошей не беру. Ось вона тут, ось її нема. Вгадайте, де маленька пустунка? Спритні руки дурять око.

Глянув я з-під брови на фермера. Бачу, піт йому проступив на чолі. Він звівся й зачинив двері, що на ґанок, а сам почав дужче мене пильнувати. Нарешті промовив:

— Об заклад на двадцять доларів, що вгадаю, під якою шкаралущею зараз кулька.

— Після цього нема вже чого нового додавати, — провадив Енді. — В нього було в хаті всього вісімсот шістдесят доларів. Коли я йшов додому, він проводив мене аж до воріт. Сльози йому в очах стояли, коли він стискав мені руку.

— Голубе, — казав він, — дякую вам за одиноку справжню приємність, що я зазнав раз за багато років. Це нагадало мені щасливі минулі дні, коли я був тільки фермером, а не агрокультурником. Нехай вас Бог благословить.

Тут Джеф Пітере замовк, і я зрозумів, що його оповіданню кінець.

— То ви гадаєте... — почав я.

— Авжеж, — обізвався Джеф, — щось на зразок того. Ви ведете фермерів до поступу й до саморозваги політикою. А життя фермерове самотнє... Проте, треба сказати, що простий фермер в шкаралупки не гратиме.

Кафедра філантроматематики[444]

Переклад Н. Дубровської

— Я бачу, що справа освіти одержала царський дарунок — більше, як п’ятдесят мільйонів доларів, — промовив я.

Я переглядав окремі повідомлення у вечірніх газетах, а Джеф Пітере тим часом колупав у своїй терновій люльці уламком цвяха.

— Отут і варто було б, — відказав Джеф, — заснувати нову кафедру, щоб вивчати філантроматематику.

— Може це натяк? — спитав я.

— Авжеж, — обізвався Джеф, — я вам ніколи не оповідав про той час, коли ми з Енді Текером були філантропами, правда? Це було вісім років тому в Арізоні. Ми з Енді були подались до Джіла-гір парокінним візком шукати срібла. Ми надибали срібні копальні й продали їх партіями в Техасі за двадцять п’ять тисяч доларів. У банку нам сплатили цей чек срібними грішми — по тисячі доларів у мішку. Ми наладнували ці мішки на наш візок і попростували на схід. Тільки проїхавши зо сто миль, ми трохи стямились. Двадцять п’ять тисяч доларів — воно бренить не так уже й пишно, коли читати, наприклад, річні звіти Пенсільванської залізниці, або слухати, як актор оповідає про свою платню. Але інша річ, коли ви маєте змогу пхнути мішок закаблуком і почути, як брязчать у ньому монети: тоді здається, що ви потрапили в банк о дванадцятій годині дня.

На третій день ми дістались до чистенького містечка, кращого з усіх, які природа або людина коли створили.

Воно стояло при взгір’ї й прикращене було деревами та квітками, а населене двома тисячами мешканців, щирих та тюхтіюватих. Здається, містечко звалось Флоресвілем, і природа не закаляла його ні залізницями, ні мухами, ні східніми туристами.

Ми з Енді поклали свої гроші на ім’я Петерса й Токера до ощадної каси й найняли кімнату в готелі “Небесний Пейзаж”. По вечері ми вийшли на гору, сиділи й палили цигарки. Тоді мені вдарила в голову думка про філантропію. Я гадаю, що кожному босякові вона спадає певної пори.

Коли людина обшахровує народ, то дійшовши певної норми, вона починає бентежитись. Їй кортить повернути добрим людям деяку частину. І коли допильнувати старанно та уважно, куди вона скеровує свою благодійність, то виявиться, що вона силується повернути гроші тим, від кого їх одержано. Сказати б, до певної міри гідростатичне явище[445]; наприклад, А склав свої мільйони, продаючи гас бідним студентам, що ночами вчаться політичної економії та методів регуляції трестів. Отож, до університетів та коледжів вертаються його совісні долари.

Або ось Б назбирав свої гроші з простого робітника, що працює руками своїми та начинням. Як йому повернути частину цих загарбаних фондів назад у його кишеню?

— Ага, — каже тоді Б, — я це зроблю під назвою Освіти. Я обшахрав робочу людину, — мовить він сам собі, — але старе прислів’я каже: милосердя покриває тисячі гріхів.

І от він кладе вісімдесят мільйонів доларів на бібліотеки і хлопчики, що носять робітникам обідати на роботу, одержують таким способом свою пайку милостині.

Так от, як я сказав, мавши таку купу грошей, почав і я нездужати на філантропію. Це було вперше, що ми з Енді загребли таку силу грошей, але загальмували й замислились про те, як ми їх здобули.

— Енді, — мовив я, — ми збагатіли — не так уже щоб над міру; однак, як до прикладу, то такі самі багаті, як от би Крези[446]. Я почуваю, що мене бере охота зробити якусь ласку для людства.

— Я думав про це саме, Джеф, — відповів він. — Ми довго дурили людей всякими способами та всілякими хитрощами — продавали самогорючі целулоїдні комірці, закидали Георгію[447] ґудзиками на честь вигаданого кандидата в президенти Хока Сміта. Я з охотою взявся б до філантропії, тільки без того, щоб бити у цимбали Армії рятунку[448] чи навчати святого письма за системою Бертільона[449].

— Ну, то що ж ми закладемо? — спитав Енді. — Хіба влаштуймо дармовий бенкет для бідних?

— Ні, ні,