Мігель де Сервантес - Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

Я пливу й дивлюсь на небо,

Бачу зірку золотую:

Ні, така прекрасна й світла

Не сіяла Палінуру!

А куди веде та зірка,

Я не знаю і мандрую,

І до неї, все до неї

Пориває мою душу.

Раз у раз зухвала скромність

І дурна благорозумність

Вид ясний її від мене

Закривають, ніби тучі.

Зоре ясна, світлосяйна,

Ти життя мені даруєш!

Як сховаєшся за хмари,

То від розпачу помру я...

Дослухавши пісні до сього місця, подумала Доротея, що жаль буде, коли Клара не дізнає приємності, проспавши такий чудовий спів; от вона поторсала туди-сюди сусідку, розбуркала її і каже:

— Даруй мені, дитино, що я тебе розбудила: се я для того зробила, щоб послухала ти собі на втіху прехороший голос, якого, може, зроду ще й не чула.

Клара не розібрала спросонку, що їй казала Доротея, і перепитала в неї, а та повторила; тоді авдиторівна молода наставила вуха; як же почула, сердешна, перші два рядочки, що співак далі вивів, зараз затремтіла цілим тілом, ніби пропасниця перемінна на неї раптом напала, притулилась до Доротеї, пригорнулась і зашепотіла:

— Ох, панійко моя пишна та люба, навіщо ви мене розбудили? Краще-б мені була доля очі склепила і вуха заклала, щоб я не бачила й не чула того безталанного музики.

— Що-бо ти кажеш, дитино? Отямся, таж то співає погонич мулів!

— Ні, не погонич,— заперечила Клара,— а володар маєтнастей [280] шляхетських і серця мого дівочого: довіку воно йому належатиме, хіба що сам кине.

Здивувалась Доротея, що дівчина така молоденька таким напрочуд розумним і проречистим словом до неї обізвалась, і сказала їй:

— Ви так висловлюєтесь, панно Кларо, що я нічого не збагну. З'ясуйте мені, будь ласка, по щирості, що то ви говорили про маєтності, серце і про того співака, що голос його так вас бентежить... Але ні, краще не кажіть зараз нічого, а то мені доведеться заспокоювати вас, а я так би хотіла ще тим співом порозкошувати, тим більше що він уже іншої завів — і пісня якась нова, і голос не той.

— Нехай! — сказала Клара і, щоб не чути співу, заткнула собі вуха руками, чим знову здивувала Доротею, а та, прислухавшись пильно, вловила ось які слова:

Ясна моя надіє,

Ми шлях важкий самі собі обрали;

Іди ж назустріч мрії

Крізь ніч і тьму, крізь хащі і завали

І будь безстрашна, люба,

Хоть жде тебе на кожнім кроці згуба.

Не осягне лінивий

Почесного тріумфу й перемоги,

Не буде той щасливий,

Хто сам до щастя не шука дороги,

А згорне руки кволі

І жде знічев'я милості від долі.

Любовні насолоди

Високу ціну мають справедливо;

Амур свої клейноди

Оберігає пильно і ревниво;

Одвіку так ведеться:

Нікчемне те, що дешево дається.

Незламність духу може

В коханні осягнути неосяжне,

Вона мені поможе

Амура міць поборювать звитяжно,

І сподіватись треба,

Що я з землі таки дістану неба.

Тут спів урвався, і почулися знов Кларині ридання. Доротея ще дужче загорілась дізнатися, в чому причина того ніжного співу й того сумного плачу, і вона знов почала допитуватись у дівчини, проти чого вона їй допіру оті слова сказала. Тоді Клара, боячися, щоб її не почула Люсінда, ще ближче присунулась до Доротеї і зашепотіла їй над саме вухо — тепер уже ніхто сторонній не міг би її підслухати:

— Той співак, пані моя люба, то син уродженого шляхтича з королівства Арагонського, властителя двох маєтків, а живе він тепер у столиці, якраз навпроти будинку мого татка. І хоть у нас у домі всі вікна взимку фіранками полотняними заслонені, а влітку віконницями ґратчастими, кавалер той, що в столиці навчається, побачив таки мене — чи то в церкві, чи ще десь, не знаю. Ну, побачив та й закохався [281] і давай із своїх вікон знаками різними та сльозами ревними те кохання своє мені освідчувати — мусила я йому хоч-не-хоч повірити і сама його покохала, не знаючи навіть гаразд, хто він такий. Найчастіше він мені ось який знак подавав: руку з рукою з'єднає, мовби хоче сказати, що думає