Валентин Лукіч Чемеріс - Ваші пальці пахнуть ладаном

графу Орлову, який, закохавшись у неї, поводився, як хлопчисько, посилав їй поцілунки тощо, «Бозіо кокетливо йому посміхалася». Їй було шкода старого діда, який, закохавшись у неї, не відчував землі під собою. Старий поклонник посилав співачці багато брильянтів і різних коштовних речей.

Вона була не зовсім здоровою, коли зібралася їхати до Москви на свій останній виступ. Лікар їй не радив цього робити, але… Як згадує А. Панаєва, «Для Бозіо нічого не означало втратити 5 або 6 тисяч, але вона нізащо не хотіла їх втратити» і хворою у лютий мороз поїхала до Москви, і та остання її поїздка стала фатальною.

«Після смерті Бозіо, – згадувала Панаєва, – її чоловік (той грек із колоритним прізвищем) влаштував вигідну аферу, розпродавши всі її речі по дорогій ціні. Поклонники Бозіо розкупили її речі нарозхват, а один мій знайомий, але небагатий її шанувальник, купив зламаний гребінець співачки за десять рублів і дуже сердився, коли я казала йому, що аферист, чоловік Бозіо, продав йому поламаний гребінець покоївки…»

Своїм співом і своєю трагічною долею тендітна італійка збагатила російську культуру. Осип Мандельштам, великий поклонник італійки, збирався написати повість «Смерть Бозіо», але задуму його не судилося збутися…

Але їй після 19 лютого 1919 року вже було все одно.

Чи хто згадає її, чи ні. Чи буде хто дошукуватися причин її неймовірного злету і популярності, чи всі її забудуть – однаковісінько. Бо вона назавжди залишилася королевою німого екрана. І сама навіки стала німою.

І хоч вона залишила після себе багато фільмів, але їх нині в основному дивляться хіба що спеціалісти-кінознавці.

Олександр Вертинський присвятив їй багато зворушливо-щемких пісень, що й сьогодні, через десятиліття беруть за душу. Як хоча б ось і ці рядки, вічні, як вічна пам’ять про неї, як вічна вона сама – Віра Холодна.

Замолчи, замолчи, умоляю,

Я от слов твоих горьких устал.

Никакого я счастья не знаю,

Никакой я любви не встречал.

Не ломай свои тонкие руки.

Надо жизнь до конца дотянуть.

Я пою мои песни от скуки,

Чтобы только совсем не заснуть.

Поищи себе лучше другого,

И умней, и сильнее меня,

Чтоб ловил твое каждое слово,

Чтоб любил тебя «жарче огня».

В этом странном, «веселом» Париже

Невеселых гуляк и зевак

Ты одна всех понятней и ближе,

Мой любимый, единственный враг.

Скоро, скоро с далеким поклоном,

Мою «русскую» грусть затая,

За бродячим цыганским вагоном

Я уйду в голубые края.

А потом как-нибудь за стеною

Ты услышишь мой голос сквозь сон,

И про нашу разлуку с тобою

Равнодушно споет граммофон.

…СЛОВА, ЯКОСЬ МОВЛЕНІ НЕЮ, ЗБУЛИСЯ:

«Я люблю тебе, мій «Великий німий», – ти заговориш, коли мене уже не буде.

Я не почую тебе».

…ТИ ЗАГОВОРИШ, КОЛИ МЕНЕ ВЖЕ НЕ БУДЕ.

Так і станеться, її сумне пророцтво збудеться: «Великий німий» заговорить, але вже після того, як його королева піде із світу цього.

Який жаль, що їй так і не судитиметься почути «Великого німого», якого вона любила над усе у своєму такому короткому і такому великому житті…

Євген Бауер:

«Вона залишалася сама собою, вона жила життям, що було дане їй: любила любов’ю, яку знало її серце, була у владі тих суперечливих і темних сил своєї жіночої природи, якими тонкий діалектик диявол виокремив її від народження.

Вона залишалася уособленням пасивної істоти, жінки, яка чуттєво відображує веселі і жорстокі втіхи долі, жінки, зачарування якою так само невідпорне, як і безсумнівне».

З листа московського кінокритика Наталії Ільїної до автора цього роману

«І – насамкінець.

Хоча, мабуть, з цього і треба було мені починати свій лист до Вас. Затрималася з відповіддю по причині хвороби. Нарешті я видужала, зіп’ялась на ноги і відразу ж помаленьку та потихеньку дісталася Покровського жіночого монастиря. До Неї, до Мотрони Московської, що для люду просто Мотронушка – з’їздила, як Ви й прохали.

А їхати до Неї так (на всяк випадок, Вам повідомляю): станція метро «Таганська», прямувати в бік однойменного торгового центру. Праворуч буде тролейбусна зупинка, біля якої продають квіти. Там все потопає у квітах, і майже кожен (кожна) там з квітами, Це ті, хто йде до Мотронушки.

Звідти дві зупинки на будь-якому тролейбусі, і ось уже стіни Покровського жіночого монастиря. Люду там! І всі йдуть до Неї – за утіхою, за зціленням, за надією…

…Коли їй було 14 років, зустрілась вона зі святим Іоанном Кронштадтським.[17] Після закінчення служби він попросив народ розступитися перед дівчиною і сказав: «Ось іде моя зміна – восьмий стовп Росії». Він передбачив служіння Мотрони руському народу під час гонінь на Церкву.

Ще в дитинстві Мотрона передбачила революцію, коли «будуть грабувати, розорювати храми і всіх підряд гнати». Образно вона показувала, як будуть ділити землю, аби тільки захопити собі зайве, а потім всі кинуть землю і побіжать хто куди. Якось запитали Матінку: «Як Господь допустив стільки храмів зруйнувати?» Вона відповіла: «Тому що віруючих буде мало. Народ під гіпнозом, сам не свій, страшна сила вступила в дію. Раніше люди ходили до храмів, носили хрест, і дома були захищені образами, лампадами. Мені вас шкода, доживете до останніх часів. Життя буде гіршим і гіршим. Тяжким. Прийде час, коли перед вами покладуть хрест і хліб, і скажуть: вибирайте! Якщо народ не кається, то гине і зникає з лиця землі. Моліться, просіть, кайтеся! Господь вас не залишить і збереже землю нашу».

Свою смерть Мотрона передбачала зарані. Три дні вона приймала усіх без обмежень, пособорувалась, причастилася. Відспівати себе веліла у храмі Ризоположення на Донській вулиці. Кончина стариці настала 2 травня 1952 року. На її могилі люди по вірі отримували зцілення, здійснювалися чудеса…

Блаженна передбачала, що після її кончини «на могилку мою буде мало ходити людей, тільки близькі, а коли й вони повмирають, запустіє моя могилка, хіба хто зрідка зайде… Але через багато років люди дізнаються про мене і підуть натовпами за допомогою у своїх бідах і з проханнями помолитися за них Господу Богу, і я всім буду допомагати і всіх почую».

А заповідала поховати себе на Данилівському кладовищі, аби «чути службу». Там знаходився один з небагатьох діючих московських храмів, і вже тоді – під час поховання – люди дізналися про неї, як про угодницю Божу.

Ще перед смертю вона казала: «Всі, всі приходьте до мене і розповідайте, як живій, про свою скорботу, я буду вас бачити