Донна Тартт - Таємна історія

— Ти як? — спитала вона.

— У нормі, — відповів я, хоча зміг підвестися, тільки тримаючись за спинку стільця.

— Учора ввечері ти був реально п’яний.

— Знаю. — Коли я вибрався з ліжка, мені одразу стало набагато гірше. Перед очима танцювали червоні бісики.

— Я переживала. Подумала, що краще сходити провідати тебе, — сміялася вона. — Тебе ніде не було видно цілий день. А хтось навіть сказав, що біля будки охоронців на флагштоку приспущений прапор, то я злякалася, що ти помер.

Важко дихаючи, я сів на ліжко й прикипів до неї очима. Її обличчя ніби походило із напівзабутого сну. «Бар?» — подумав я. Бар був. Ірландське віскі й партія в пінбол із Бремом. Блакитне обличчя Софі в непевному неоновому світлі. І знову кокаїн у розкладених студентським квитком «доріжках» на коробці з-під компакт-диска. Потім ми всі їхали в кузові якогось фургона повз знак заправки Gulf, може, до когось на квартиру? Решта вечора ніби в тумані. Я пригадав довгу і щиру розмову з Софі біля заповненого льодом умивальника на чиїйсь кухні (Meisterbräu, Genesee і плакат із рекламою Музею сучасного мистецтва МОМА в Нью-Йорку). Звісно ж — у мене аж живіт скрутило від страху, — звісно ж, я нічого не вибовкав про Банні. Звісно ж, ні. Звісно ж, якби я проговорився, то вона не сиділа б зараз тут у мене в кімнаті, не дивилася б на мене таким поглядом, не принесла б мені підсмажений бублик (із цибулею) на паперовій тарілці, від запаху якого підвертало.

— Як я потрапив додому? — подивився я на неї.

— Ти не пам’ятаєш?

— Ні. — У скронях кошмарно гупала кров.

— Оце ти нализався. Ми викликали таксі від Джека Тайтельбаума.

— І куди ми поїхали?

— Сюди.

Ми переспали? Вираз обличчя в неї був нейтральний. Так просто не вгадаєш. Якщо так, то я не шкодую. Мені подобалася Софі, і я знав, що подобаюся їй, крім того, вона одна з найкрасивіших дівчат Гемпдену. Але такі речі кортить знати напевно. Я намагався придумати, як у неї це тактовно випитати, аж раптом у двері постукали. Удари — ніби хтось стріляв із пістолета. У голові рикошетом поскакав гострий біль.

— Відчинено, — проказала Софі.

У кімнату зазирнув Френсіс.

— Ви тільки подивіться, — усміхнувся він. Софі йому подобалася. — У нас зустріч попутників? А чому ж мене ніхто не попередив?

Софі підвелася.

— Привіт, Френсісе. Як ся маєш?

— Нівроку. Дякую. Ми ж не говорили від самого похорону?

— Знаю. Тільки днями згадувала про тебе. Як узагалі життя-буття?

Я приліг. У мене в животі все вирувало. Ті двоє продовжували жваво гомоніти. Мені хотілось, аби вони швидше забралися геть.

— Ну-ну, — після тривалої інтерлюдії Френсіс звернув увагу на мене, зазираючи через плече Софі. — Що з нашим крихітним пацієнтом?

— Перепив.

Він підійшов до ліжка. З близької відстані в мене склалося враження, нібито Френсіс перезбуджений.

— Вважатимемо, це йому урок на наступний раз, — весело промовив він і додав по-грецьки: — Важливі новини, мій друже.

У мене все похололо. Я таки налажав. Був неуважним, забагато базікав, ляпнув щось зайве.

— І що ж я накоїв? — спитав я.

Відповів я йому по-нашому. Якщо Френсіс і хвилювався, то він чудово це приховував.

— Не маю ані найменшої гадки. Може, чаю або ще чого-небудь?

Я пробував зрозуміти, що він намагається повідомити. Голова боліла настільки, що я не міг зосередитися на жодній думці. До горла зеленою хвилею підступила нудота, трохи протрималася на цьому припливі, опустилась і нахлинула знову. Мене пересичував відчай. Усе, бриніла думка, усе було б гаразд, якби мені дали пару хвилин спокою і я б полежав без руху.

— Ні, — зрештою промовив я. — Будь ласка.

— Що «будь ласка»?

Знову підступила хвиля. Я перекотився на живіт і протяжно та жалісливо застогнав.

Софі збагнула першою.

— Ходімо, — звернулася вона до Френсіса. — По-моєму, йому треба дати виспатися.

Я провалився в стражденний напівсон, із якого виринув за кілька годин, коли у двері тихо постукали. У кімнаті вже було темно. Двері прочинились і впустили трохи світла з коридору. Усередину просковзнув Френсіс і клацнув за собою замком.

Він увімкнув малопотужну настільну лампу й підсунув стілець до мого ліжка.

— Пробач, але треба поговорити. Сьогодні сталося дещо дивне.

Я вже й забув про свій уранішній страх, і він дав про себе знати нудотним жовчним присмаком у роті.

— Що трапилося?

— Камілла переїхала. Забрала свої речі з квартири. Не лишилося нічого. Зараз там сам Чарльз. З горя напився як квач. Каже, тепер вона мешкає в готелі Albemarle. Уявляєш? В Albemarle!

Я потер очі, намагаючись зібратися з думками.

— Так я вже знаю, — нарешті проказав я.

— Справді? — Френсіс був приголомшений. — Хто тобі сказав?

— Здається, Клоук.

— Клоук? А коли ж це було?

Я пояснив усе, що пам’ятав.

— Я про це забув, — спробував виправдатися я.

— Забув? Та як можна про таке забути?

Я присів. Свіжий біль пронизав череп.

— Яка взагалі різниця? — я починав сердитися. — Хоче виїхати, ну то я її не виню. А от Чарльзові доведеться виправлятись. От і все.

— Але ж Albemarle! Ти хоч уявляєш, наскільки це дорого?

— Звісно, уявляю, — роздратовано відповів я. Albemarle мав славу найкращого готелю в місті. У ньому зупинялися президенти й кінозірки. — То й що з того?

Френсіс обхопив голову руками.

— Річарде, ти тупиш, — промовив він. — У тебе, мабуть, мозок ушкодився.

— Та що ти взагалі несеш?

— А двісті доларів за добу не хочеш? Гадаєш, у двійнят водяться такі гроші? Хто, по-твоєму, в біса, платить за неї?

Я витріщився на нього.

— Генрі. Ось хто. Він приїжджав по неї, поки Чарльза не було вдома. І допоміг виїхати з усім гамузом. Чарльз повернувся додому, а її речей немає. Уявляєш? Він навіть зв’язатися з нею не може. Вона оселилася під іншим іменем. Генрі нічого не каже йому. І мені не скаже також із тієї ж причини. Чарльз просто нетямиться з люті. Попросив набрати Генрі й спробувати дізнатися в нього що-небудь. Звичайно ж, нічого випитати не вийшло. Все одно що із цегляною стіною поговорити.

— А навіщо з цього такий концерт улаштовувати? Навіщо вся ця секретність?

— Не знаю. Не знаю, що собі намислила Камілла, але Генрі поводиться по-дурному.

— Може, в неї є на те причини?

— Ні, це не її спосіб мислення, — втомлено пояснював Френсіс. — Я знаю Генрі. Це його ідея і його почерк. Та навіть якщо в них існують причини на це, чинять вони все одно неправильно. Особливо зараз. У Чарльза запій. Генрі мав би подумати про інший шлях, а