Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

У мене впало серце. У приміщенні знов запанувала цілковита тиша, ніби світ щойно скувало кригою. Ред знов втупився у досьє Кристаль, і на його обличчях застиг вираз глибокої задуми.

— А що на рахунок Кейла та Бетті? — перебила я його роздуми, продовжуючи свій обережний допит — хотілось повернути хлопця до нашої розмови, але одночасно боялась злякати його своєю настирливістю.

Ред ковзнув по мені розгубленим погляд та стенав плечима.

— З ними наче все зрозуміло. Скоріше за все, мій батько також проводив свої... експерименти з їхньої вагітною матір'ю — Тіціаною. — Я помітила легке хитання у голосі Реда. Відчувалось, як слова на кшталт «експерименти» та «вагітна матір» викликають у ньому неабиякий дискомфорт. — Це логічно, бо я тобі якось розповідав, що мій батько з Фрітбертом — батьком Кейла та Бетті — були нерозлийвода, справжніми друзями, — Редове обличчя напружилось, а очі знов потемніли та набули зловісної глибини. — Тому взагалі не дивно, якщо вони обидва працювали над... — його руки стиснули край однієї з полиць так міцно, що аж кісточки на пальцях побіліли.

— Над вакциною? — мовила обережно я, невпевнено торкаючись пальцями холодного металу полиці.

— Та біс їх знає, над чим вони працювали! — несподівано заревів Ред, і звук глухого удару його кулака об коробку пролунав у моїх вухах. Одночасно з цим запах старого картону та пилу різко вдарив у ніздрі, бо коробка «вибухнула», наповнюючи повітря тонкими частинками, що засвербіли в горлі. Я миттєво відскочила від Реда, втупившись в нього переляканими очима. Спіймала себе на думці, що я взагалі зараз не знаю, з ким маю справу... Ред важко дихав, міцно стиснувши кулаки. Один важкий вдих, другий... А потім настала тиша, яка насторожувала. І лише пил повільно осідав на підлогу... Блакитне світло наших з Редом ліхтариків переплелося, освітлюючи дрібні частинки пилу та створюючи ілюзію магічних іскор, що танцювали в повітрі перед очима.

Смак страху та здивування застиг на моїй губах, серце наче силкувалося вирватися з тіла... Аж раптом Ред, зустрівшись зі мною поглядом, заговорив спокійним тоном, немов намагаючись заспокоїти ситуацію, яка щойно вийшла з-під контролю:

— Вибач, Ріко, не хотів тебе налякати.

Я спантеличено придивилася до нього. Очі глибокі та проникливі, світилися теплом, ведучи зараз мене через темряву моїх сумнівів, а голос, оксамитовий та ніжний, заспокоював мій бурхливий океан емоцій всередині... Але попри цю зовнішню спокійність, було помітно напруження, яке тримає Реда в полоні: тіло непомітно тремтіло, наче струна перед розривом, руки були стиснуті в кулаки так сильно, що кості біліли від напруги, а вени рельєфно виступали на шиї.

Коли Ред помітив мій спостережливий погляд, важко зітхнув, розслабляючи кулаки, а затим напруга поволі покинула його плечі, які втомлено опустилися вниз. Я вдруге за сьогоднішню ніч побачила перед собою справжнього Реда — не лише як захисника чи загадку, а як людину — розгубленого і вразливого.

— Пробач, зараз всі ці... усвідомлення різноманітних... пазлів... загальної картини нашої історії... роздирають мій мозок на шмаття, виводячи з рівноваги, яку я відточував роками, — тихо промовив він. Його щирі слова та м'який погляд трохи заспокоїли мене, але невизначеність та тривога все ще пульсували між нами у повітрі.

— Що ти маєш на увазі? Можеш пояснити більш ясніше?

— А ти можеш запитати мене про щось більш простіше? — Ред кумедно поморщився, і я побачила, як ворухнулися куточки його губ.

— Добре... — насупилась, важко видихаючи. Раптом мене пройняло їдке обурення, і я різко вигукнула: — Реде, спробуй хоча б на хвилинку уявити, як мені! Впевнена, про що б ти зараз не дізнався, і як би тобі погано від цього не було — мене все рівно складніше... Бо ти знаєш більше, а я з цими крихтами інформації... — затнулась, всередині все вирувало, а очі почало пекти від сліз. Проковтнула та глибоко зітхнула. — Всі ці дивні факти останнім часом, велика кількість незрозумілих речей та страх перед тим, що очікує всіх нас за стінами Колонії, не лише виводять мене з рівноваги, а й...

— А й...?  — його очі звузилися.

Я не продовжила свою попередню думку та, проігнорувавши запитання Реда, миттю проторохкотіла:

— Розкажи, будь ласка, хто твій батько? Чому ти вважаєш, що він погана людина і що ці... експерименти... теж погані? Чому він взагалі їх проводив?

Запала довга пауза. Якусь мить обличчя хлопця було подекуди вкрите тінями, що підкреслювало його загадковість і відстоювало мою тривожність. Ця мовчанка, що настала після мого запитання, була глухою та важкою, висіла у повітрі, немов невидимий туман. Затим Ред трохи посунувся, і я побачила його очі, зазвичай такі прекрасні та живі, тепер здавалися бездонними та холодними... Напруження між нами можна було відчути фізично, ніби струм пробігав між нашими тілами, змушуючи шкіру покриватися мурашками.

— Реде, чому ці експерименти не можуть бути пошуком ліків від Е-вірусу? — порушила я тишу питанням, яке гризло мене зсередини, мій голос був сповнений відчаю. Горло стиснулося від тривоги, я нервово проковтну. — Чому твій батько всі ці роки, наприклад, не намагався створити вакцину та просто тестувати її на... — затнулась, усвідомлюючи, всю жахливість ситуації та абсурдність своїх запитань, яка відлунювала насмішкувато у тихому просторі.

Ред довго не відповідав, його мовчання розтягнулося до майже невитримного. Мені хотілось закричати. Але нарешті він заговорив: слова прорізали тишу ножем — гострим і небезпечним, а його голос був пронизаний отрутою:

— Бо мій батько багатий гівнюк і талановитий дослідник в одному флаконі!

— Ти про що? — насупилася я, збентеження скрутило мої брови.

Пильно дивлячись мені в очі, Ред відказав:

— В цього геніального покидька є власна медична компанія та лабораторія, в якій... з його ж власних слів, звісно... за допомогою різноманітних нових технологій ведуться важливі дослідження. — Ред рукою торкнувся свого лоба. — Дідько, і я до сих пір в це вірив! Що мій батько знаменитий винахідник... там, в усьому світі, що залишився, — він нервово провів рукою по обличчю. Затим проймав мене втомлений, але гострим поглядом. — І це відповідь на першу частину твоїх питання, — замовк. Тяжко зітхнув. — А щодо другої частини... Ти напевно й сама вже зрозуміла, що ніхто з піддослідних мого батька не знав... що ми частина його експерименту, — закрив очі, проковтнув та повільно похитав головою.