Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

Звісно, спочатку Ред не повірив моїм словам, але, коли я привела йому всі факти, згоджено кивнув. Пильно вдивляючись у досьє Кристаль, яке він поклав перед собою, освітлюючи ліхтариком, і з не дуже притаманним йому осудом, нарешті видихнув:

— Невже батько весь час знав, що мати Патріка тут? — відчувалось, як Ред бореться зі своїми емоціями, намагаючись зберегти спокій. Бачила, як його погляд то звужується, то розширюється, наче він силувався прочитати щось між рядками, знайти те, що не написано чорнилом.

— Може він вважав Кристаль загиблою? — припустила я, намагаючись пом'якшити потрясіння Реда.

— Навряд чи, — він гірко посміхнувся, у голосі промайнула досада. — Я вже зрозумів, що батько не такий простий, яким хоче здаватися, — тяжко зітхнув, і знову запанувала мертвотна тиша, яка, безумовно, тиснула на нас обох. Я відчула, як повітря стає густішим, а кожен вдих — важчим.

«Не хочеться колупати його болючу рану, але зараз не час мовчати. Годі грати в «схованки», пора викладати карти на стіл!»

— Слухай, Реде... — невпевнено почала я. — Якось Кристаль пригадала, що твій батько... е... вводив їй якісь препарати... ще до того, як вона завагітніла... — мовила обережно, підбираючи кожне слово. — Можливо, здібності Патріка... — замовкла, бо помітила, що Ред дивиться кудись в темряву Архіву, зовсім не реагуючи на мої слова. Його обличчя було схоже на маску — непроникну, беземоційну. — Реде? — покликала я, мій голос схвильовано здригнувся. Втупилась в мовчазного втомленого красеня поглядом.

Ред повільно повернув голову до мене, його очі були сповнені роздумів, а затим неквапом, задумливо мовив:

— Цікаво, як давно батько цим займається? — тон наче й був спокійним, але в голосі чулася глибина, яка свідчила про внутрішній буревій. — Уявляєш, якщо Кристаль була лише його... коханкою, і він... То моя мама... Цікаво, вона знала, що... — замовк. Від тону його голосу мені стало тоскно, всередині все стислося, серце завмерло. Я чекала, що Ред продовжить говорити, але він раптом закрив очі та похитав головою, ніби намагаючись відштовхнути важкі думки, що обсідали його. Напруга, що зависла в повітрі, здавалася матеріальною. Раптом в моїх грудях заворушиться черв'як сумнівів, і зненацька, мов грімниця, мене прострелив, здогад.

— Тобто ти думаєш, що твій батько вводив якісь препарати їм обом? — жахнулася я, відчуваючи як серце підстрибнуло до самісінького горла, долоні спітніли, а темрява наче звузилась та почала тиснути з усіх боків.

Ред відкрив очі та повільно кивнув головою.

— Впевнений, що не тільки їм...

Повітря навколо стало наче ще щільнішим. Я затремтіла, відчуваючи, як страх сковує мене зсередини.

— Боюсь навіть це вголос промовити... але мушу спитати... — почала невпевнено, мій голос здригнувся. Нервово проковтнула та змусила себе продовжити: — Вважаєш, що твій батько проводив... експерименти? — Всередині все похололо, а в голові промайнула думка, що відповіді, які ми шукаємо, можуть бути набагато страшнішими, ніж я могла собі уявити. — На близьких людях? Жінках? ...Дітях? — останнє слово промовила ледь чутно.

Ред пронизав мене гострим поглядом, в якому блискавкою промайнув біль — глибокий і всепоглинаючий — той, після якого залишається лише суцільна темрява у душі. У мене в животі від побаченого тенькнуло, а серце загупало ще швидше. Але хлопець знов дивно хитнув головою, ніби відганяючи від себе темні думки, що намагалися пробратися до поверхні... Не знаю, як йому вдалося так швидко опанувати себе, але його погляд миттю посвітлішав.

Затамувавши подих, я чекала відповіді Реда. Він поклав ліхтарик на полицю біля себе, кинув швидкий погляд на досьє Кристаль і хрипким голосом мовив:

— Дивно усвідомлювати, що я частина експерименту, який, напевно, розпочався ще до мого народження, — відчувалось, як його голос спочатку спалахнув від обурення, потім затуманився печаллю та згас в безмежній тузі. — Як ти, Ріко? Тримаєшся? — звів втомлені очі на мене.

— Так, — важко видихнула я, — тримаюсь,  — і невпевнено кивнула головою. — В мене зараз дивне відчуття... Приходить нарешті розуміння, що моє життя — це лише чийсь чужий сценарій... — затнулась. Тиша у приміщенні зараз була настільки густою, що можна було почути як сідає пил на папери. Прислухаючись до свого внутрішнього стану, відчула, як кров пульсує у венах, як тремтять кінцівки... Мої думки були розбурхані, і кожна нова була наче черговий порив вітру, що лише посилює шторм у моїй голові. Раптом відчувала, як кожен нерв у тілі напружився, наче готуючись до невідомого, і на зміну страху та паніки прийшло прозріння. Проковтнувши слину та намагаючись заспокоїти своє дихання, я неквапом мовила: — Не можу сказати, що мені легко дається вся ця інформація, — махнула ліхтариком на ближню коробку з папками. — Але... — Промацала поглядом приміщення, і схопившись знов за внутрішні відчуття, по паузі додала: — Наче я щось таке й сподівалась знайти... Не знаю, як це пояснити, але... Наче на підсвідомості, я це знала завжди... Загалом вважаю, що «краще гірка правда, ніж...» — зупинила погляд на досьє Кристаль, що лежало перед Редом. Глибоко вдихнувши та вклавши в свій голос всю впевненість, на яку зараз була спроможна, запитала: — Реде, мене хвилює, чому ніде немає досьє Ебби? Як гадаєш, що за гриф секретності на її минулому?

Хлопець спіймав мій погляд, і я бачила, як його очі змінюються — іскра цікавості пробивалася крізь похмуре байдуже скло.

— «Ебба» це ж не її справжнє ім'я, так?

Замотала головою.

— Ні, це я його вигадала. Мала не пам'ятала свого ім'я, і ніякої інформації про неї ніде не було, тому... — не договорила, бо Ред знову перевів погляд на досьє Кристаль. Замислившись не надовго та зваживши всі «за» та «проти», я невпевнено мовила: — Але Ебба згадала сестру... Гілдеон...

— Гілдеон? — Ред метнув на мене підозріливим поглядом. Моє серце дивно тьохнуло. — Здається, я вже десь чув це ім'я... — зосереджено наморщив лоба, його очі звузилися. Запала довга пауза, я затримувала подих. А затим голос Реда розірвав гнітючу тишу, коли він по складах повторив ім'я дівчини, немов пробуючи його на смак: — Гіл-де-он... Дивно, наче знайомо, але ж... Гм... Ні, не можу пригадати... — врешті-решт видихнув втомлено.