Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

Як і Густав, він вважав Руала за впертого дивака, який нехтує чудовими шансами і гониться хтозна за чим, замість того щоб, скориставшись із своєї слави, очолити якусь солідну фірму й спокійно доживати віку в достатках.

Тільки Леон, котрий підтримував найтісніші стосунки з братом, знав, що Руал нізащо не відмовиться від своїх планів арктичного дрейфу.

— Якщо фру Хельге не стримає його від подальших мандрів, то більше цього нікому не вдасться зробити, — казав Леон братам. — Боюсь, одначе, що тут коса натрапила на камінь. Руал не поступиться, а гарна жінка теж не захоче ждати на свого чоловіка п'ять чи сім років як солом'яна вдова. Тільки нічого не кажіть Руалові, не намовляйте його на це одруження. Наш союзник — час. Фру Хельге не дурна, вона не розкриє своїх карт доти, поки остаточно не впевниться в перемозі.

«Білий ведмідь» навіть і не здогадувався, які пастки розставили на нього його найближчі родичі. А втім, у нього було досить і серйозніших клопотів.

З ким би він не заводив розмову про полярні дослідження, усі дивились на нього як на божевільного.

— Там, на полях Фландрії, у Галичині, щодня гинуть тисячі людей, а ви морочите нам голову якимись експедиціями. Потерпіть іще кілька тижнів, щонайбільше місяць, і все це скінчиться. Німеччина, Франція, Росія й Англія вичерпають свої матеріальні й людські ресурси, у них просто не лишиться солдатів. Новітні кулемети надто скорострільні…

— Яке це має відношення до мого діла? Тим більше ви повинні допомогти мені, замість ставити палиці в колеса, — переконував Амундсен власника однієї великої верфі. — Англія веде війну, а англійський полярник Шеклтон вирушив до Антарктиди. Коли вибухнула війна, він був у морі і негайно надіслав своєму адміралтейству радіограму, в якій запитував, чи повинен вернутись назад. «Що мені робити? Чекаю вашого розпорядження», — такими словами закінчувалась його радіограма. І знаєте, пане, що відповів йому Уїнстон Черчілль? «Пливіть до Шостого континенту!»

— То пливіть і ви, капітане. Чого ви чекаєте? Кошти тепер можете легко добути самі, ні в кого не випрошуючи їх. Гроші лежать на землі, треба тільки нагнутися, щоб підняти їх. Ви не помітили цього? Ото ще ці полярники-мрійники…

Поміркувавши, Амундсен зрозумів, що власник верфі каже правду. Весь торговельний флот Норвегії, яка на той час не брала участі у війні, перевозив продовольство й інші вантажі для держав Антанти. Небезпека була велика, бо німецькі підводні човни чигали на транспортні судна нейтральної країни, але риск щедро винагороджувався. Багаті норвезькі судновласники і навіть хазяї поодиноких невеликих суден мали тепер на цьому величезні бариші.

Врешті Амундсен дійшов висновку, що в даному разі мета виправдовує засоби. Його приваблювала перспектива добути кошти, не вдаючись до принизливого жебрання. Отож усі свої гроші він уклав на правах пайщика в діло одного з найбільших норвезьких судновласників. Кораблі цієї компанії, — а їх була ціла флотилія, — давали компаньйонам величезний зиск. За неповні два роки Амундсен став мільйонером. Таких у Норвегії на той час було вже немало, але, безперечно, Амундсен був з-поміж них єдиний, хто роздобув гроші не для того, щоб їх побільшувати чи приховати на чорний день, а щоб якнайшвидше витратити. Ущасливлений, він забрав з компанії свою частку, хоч легко міг за короткий час подвоїти чи навіть потроїти свій мільйон крон, і вирішив побудувати власний зручний, міцний, здатний витримати будь-який натиск льодів корабель. «Фрам», який вірно прослужив двадцять два роки, був уже не придатний для важкого дрейфу у водах Північного Льодовитого океану. Власник верфі Оскар Єнсен, приятель Руалового батька, взявся побудувати судно за триста тисяч крон.

Одначе труднощі й тепер невідступно супроводжували Амундсена. Закупити для експедиції одяг, спорядження і особливо продовольство на п'ять-сім років, як виявилося, в 1916 році було ще важче, ніж побудувати полярне судію. У той час все це можна було дістати за гроші тільки у Сполучених Штатах. Отуди й вирішив податися свіжоспечений мільйонер.

«Мені довелося відвідати дуже багато фабрик, — писав Амундсен у своєму щоденнику, — покуштувати тисячі найрізноманітніших американських гастрономічних виробів… Кілька тижнів я не міг навернутися до їжі, але нарешті мені таки вдалося все укомплектувати».

А в Норвегії на нього чекала нова прикра несподіванка: ціни на металеві вироби підскочили вдвоє, а на деревину — втроє. Та ще й треба було зважати на можливість дальшого їх подорожчання.

— Тепер побудова судна, на жаль, обійдеться вдвічі, а то й утричі дорожче. В цій ситуації я не можу дати вам ніяких гарантій, — заявив Амундсену занепокоєний Єнсен.

— Війна дала, війна й забрала, — по-філософськи спокійно відповів на це Амундсен. — Але від експедиції я все одно не відмовлюся. Вона повинна відбутися.

Щоб заощадити кошти, Амундсен з дозволу офіційних властей вирішив зняти з «Фрама» щогли, а також частину оснащення і переставити їх на своє нове судно. Коли про це стало відомо, піднялась хвиля обурення. Одразу ж було створено «Комітет охорони «Фрама», який звинуватив Амундсена у «святотатстві», в легковажному намірі знищити національну пам'ятку. Даремно, здивований цими несподіваними нападками, Амундсен намагався пояснити, що «Фрам», про збереження якого досі ніхто не дбав, марно пропадає. Даремно його підтримував і сам Нансен. Перейнятий псевдопатріотичпим запалом «Комітет охорони «Фрама» переміг. «Фрам» залишився і далі гнити в порту Хортен, бо ніхто до пуття не знав, що з ним робити, а Амундсену знову довелося з великими труднощами добувати гроші, щоб сплатити неймовірно високу суму за нові щогли, дерево на які треба було привезти з Голландії.

«Життя — це безперервна смуга прикрих несподіванок», — записав Амундсен у той день, коли у війну вступила Америка. Уряд Сполучених Штатів одразу ж наклав заборону на експорт продовольства в нейтральні країни, що підтримували торговельні стосунки з Німеччиною. До таких країн належала й Норвегія, зв'язана з Берліном укладеними ще до війни торговельними угодами на поставку Німеччині риби. Розірвати ці угоди означало б, по суті, вступити у війну.