Мирослава Горностаєва - Астальдо

ж очікувала побачити проклятого Нолдо — втілення зла і гордині. В шовках і оксамиті, ясна річ… Звісно, я вбрався б як належить, аби не розчаровувати панни, але ж я думав, що приїхала сестра… Подруга дитинства, яка збирала зі мною мушлі на морському березі…

— Коли це я збирала з тобою мушлі? — пирхнула Артаніс.

— Коли твій розумний старший брат покинув тебе напризволяще біля моря, захопившись новою книгою. Тоді ти була ніжним дитям, сестричко, і навіть обдаровувала мене поцілунками… Це ти потім говорила, що не любиш рудих, а насправді…

Артаніс зробила спробу вийти з-за столу, але швидше жартома.

— Але що сказала панна з Доріату? — спитала одна з цікавих Нолдіе.

— Вона зомліла, — страшним голосом мовив Майтімо, — і впала на руки варти. Бідолашка не думала, що я аж таке чудовисько… Вона не залишилась навіть на обід, хоча до обіду я вже вийшов вбраним як належить.

Фіндекано вже чув від когось цю історію. Панна, над якою шкилював Руссандол, не була отим його нерозділеним коханням. Але про його залицяння по Доріату гуляло чимало чуток, в тому числі і така: понівечений Нолдо є настільки пихатим і зарозумілим, що вважає себе першим красенем, здатним звабити доріатську діву. І ця панна, одна з близьких родичок Ельве Сінголло, зразок доріатської пристойності та витонченості, вирішила навідати Гімрінг, щоб подивитись на загадкових Нолдор, а особливо — на їхнього князя. Астальдо був упевнений, що Майтімо навмисне з’явився перед панною просто з будівництва, аби її почуття пристойності було навіть не вражене — вбите наповал.

— О, — тим часом обурювались Нолдіе, — що за ніжна особа…

— Ми не зомліли б — ми доньки і сестри будівничих…

— Ми завжди підтримаємо своїх воїнів, а вони чомусь дивляться на срібноволосих панянок, які лише і годні зомлівати…

— От і Астальдо, наш Астальдо…

— Хоч його панна і nerwen, але він міг знайти собі чорняву красуню…

— Ми все вже пробачили воїнам Першого Дому — вони Нолдор, ми з ними одної крові.

— Майте це на увазі, князю Гімрінгу — чорнява діва ніколи не відштовхне повелителя меча.

— Я чую ваші слова, зіроньки, і вони є бальзамом моєму зраненому серцю, — мовив Майтімо, — а тепер — танцювати…

Вже під ранок Фіндекано відтанцював звичаєвий танок разом з коханою і вийшов на двір, куди Ант вже привів їхніх коней. Астальдо збирався відвезти жону на озеро Хіселін, де й побути деякий час на самоті, теж згідно зі звичаєм. Гості ж мали продовжувати веселощі й розваги до їхнього повернення… Або до перших тривожних звісток з Порубіжжя.

Астальдо не сумнівався, що в Ломіоні все буде гаразд — присутність князя Нолофінве діяла на більшість одірвиголів як холодний душ. І тому відкинув всі клопоти, присвятивши себе коханій.

На березі Хіселіну, на тому самому березі, де Майтімо рятував його від чорної туги, Фіндекано Астальдо поєднався зі своєю подругою і тілом, і духом. Це було те, що Ельдар називали — аvanyarima — несказанним, або uquetima — невимовленим вголос. А що вони відчували при тому — не зрозуміти нікому, окрім самих Ельдар.

***

Свято закінчилося з їхнім поверненням. Відспівав останню свою пісню Макалауре під захоплені зітхання ломіонських дів… Не дзвоном звучав Золотий Голос Тіріону — ніжним бринінням любови:

— На тихий день, на став, на міст

На дзвінкість стиглую садів

Упала срібна пісня дів

Дощем розірваних намист

І коло темного весла

Перекликальні в самоті

Вода глибока пронесла

Слова печальні і прості…

Майтімо виїхав з Ломіону останнім. Вже давно помчали на схід його відчайдушні брати, а Руссандол все відкладав від’їзд, піддаючись на умовляння Еріен, котра вважала рудого Нолдо оберегом свого щастя. Він прогостював до самої осені, і, нарешті, звелів Морнемиру з Тіроном укладати речі.

— Ми розмовлятимемо як і раніше, на заході Анари, — мовив він останнього вечора, — не забувай про брата, соколе…

— Я зостанусь тобі другом, — сказав Фіндекано просто, — я не забуду.

— Дозволиш задати питання? Що сталося з Туракано? Де поділося його військо і піддані?

Астальдо деякий час мовчав, а потім вирішив оповісти. Краще правда, хоч і гірка, аніж безліч пліток — в цьому Фіндекано вже впевнився на власному гіркому досвіді.

Руссандол слухав не перебиваючи, тоді зітхнув:

— Шкода… Нема, отже, у Туракано оцього вогнику в крові… Я маю на увазі бажання битви. І Арельде даремно поїхала з ним — вона зовсім іншої натури, наша Ар-Фейніель. Сподіваюся, що він, врешті, відгукнеться — палантир-то вони взяли з собою. А те, що князь Нолофінве зве тебе єдиним сином — то нічого, пересердиться. Знаєш, скільки разів татко обіцяв мене проклясти, позбавити прав успадкування, взагалі вигнати геть? А потім я знову був його надією і утіхою — до наступного разу.

— Мій батько не схожий на Вогняного Духа, — мовив Фіндекано, — він не прощає…

— Промине час, — мовив Майтімо заспокійливо, — ти думав, що ніколи вже не побачиш Еріен, однак… І до мого Макалауре повернулась панна серця — о, ці доріатські діви, погибель Нолдор… Час плине рікою, мій Астальдо.

— Руссандоле, — наважився Фіндекано задати питання, яке давно мучило його, — можна мені тепер спитати… Можеш, звісно, не відповідати…

— Щось про Ангбанд?

— У нас нема оsanwe…

— Я і без оsanwe читаю твої думки. Не бійся, запитуй…

— Тобі часом не доводилося бачити там орків, які нагадують Квенді з вигляду?

Майтімо кілька хвилин намотував на палець руде пасмо і мовчав. Фіндекано вже пошкодував про своє питання, однак побратим озвався стиха:

— Кілька разів… При Сауронові було двоє чи троє подібних осіб… Допити з їхньою участю були особливо огидними… Але їх там небагато, і звичайні орки бояться їх лише трохи менше, ніж балрогів. Тобі доводилося бачити таких істот?

— Ні, але мені оповідали… У мене така властивість розуму — я намагаюсь розв’язати вузол… Опісля розмови з одним певним Пробудженим, мені прийшла до голови думка — а раптом це оті firi, Смертні, про яких говорив твій батько?

Обличчя Майтімо прийняло зовсім непередаваний вираз.

— Думаю, що ні, - сказав він, — отой твій Тіліс говорив, що ці істоти розбійничали ще до Війни Стихій і захищали Утумно. А отже — вони створені Мелькорі, створені в прадавні часи, і ніяк не можуть бути нашими наступниками. Firi… Ота гидота — «Ті, що прийдуть опісля»? Немислимо… Firi мусять бути зовсім іншими — пам’ятаєш, Фінарато все рвався їх виховувати? Вони мають бути — як діти. А оте, що в Ангбанді…

Лице Руссандола стужавіло від холодної люті, і Фіндекано ще раз пошкодував, що