Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

Архілектор дозволив собі ще одну ледь помітну усмішку.

— Якщо він бажає чогось більшого за мир, рознюхай це. Якщо ми можемо добитися від нього чогось більшого за мир, то, звичайно, рознюхай і це. Було б непогано, якби ми змогли не видатися потерпілими.

Він незграбно підвівся й вийшов із-за столу, водночас суплячись так, ніби тіснота в кімнаті була зумисною образою його гідності.

— І прошу, Ґлокто, знайди собі якісь кращі апартаменти. Щоб очільник Адуа так жив? Це просто сором!

Ґлокта скромно опустив голову, чим викликав неприємне поколювання аж до куприка.

— Звісно, Ваше Преосвященство.

Посланець імператора був опецькуватим чоловіком із важкою чорною бородою, у білій тюбетейці та гаптованому золотою ниткою білому халаті. Коли Ґлокта незграбно переступив поріг, він устав і скромно вклонився. «Такий приземлений і скромний на вигляд, як останній посланник, із яким я знався, був пафосний і нахабний. Мабуть, інакша людина для інакшої мети».

— А.. Очільник Ґлокта, я мав би й здогадатися.

Голосу нього був низький і густий, а його володіння спільною мовою було передбачувано відмінне.

— Багато людей із нашого боку моря дуже засмутилися, коли серед трупів, знайдених у цитаделі Дагоски, не знайшлося вашого.

— Сподіваюся, ви передасте їм мої щирі вибачення.

— Так і зроблю. Мене звати Тулкіс, і я — радник Утмана-ул-Дошта, імператора Гуркулу. — Посланець усміхнувся, і в його чорній бороді показався півмісяць із міцних білих зубів. — Сподіваюся, ви поведетеся зі мною краще, ніж із останнім посланником, якого відправив до вас мій народ.

Ґлокта помовчав. «Почуття гумору? Вкрай несподівано».

— Гадаю, це залежатиме від вашого тону.

— Звісно. Шаббед аль-Іслік Бурай завжди був... конфліктною людиною. А ще його відданість була... сумнівною. — Тулкіс усміхнувся ще ширше. — Він був пристрасним вірянином. Дуже релігійною людиною. Можливо, ближчою до церкви, ніж до держави? Я, звісно, шаную Бога. — Він торкнувся чола кінчиками пальців. — Шаную великого та святого пророка Калула. — Він ще раз торкнувся голови. — Але служу... — Він поглянув у вічі Ґлокті. — Служу я тільки імператорові.

«Цікаво».

— Я думав, що у вашій країні церква й держава говорять одним голосом.

— Так бувало часто, та серед нас є ті, хто вважає, що жерці повинні займатися молитвами, а правління залишати імператорові та його радникам.

— Зрозуміло. А що може бажати передати нам імператор?

— Людей вразило те, як важко було захопити Дагоску. Жерці переконали їх, що кампанія буде простою, бо з нами Бог, наше діло справедливе і таке інше. Бог, звісно, великий, — він звів очі до стелі, — але він — не заміна доброму плануванню. Імператор бажає миру.

Якусь мить Ґлокта сидів мовчки.

— Великий Утман-ул-Дошт? Могутній? Безжальний? Бажає миру?

Посланець не образився.

— Не сумніваюся, що ви розумієте: слава жорсткої людини буває корисною. Видатного правителя, тим паче правителя такої великої та розмаїтої країни, як Гуркул, мають передусім боятися. Йому б хотілося бути ще й улюбленим, але це — розкіш. Страх необхідний. Хоч що ви там чули, Утман не є людиною миру чи війни. Він — людина... як це зветься по-вашому? Необхідності. Він — людина потрібних знарядь у потрібний час.

— Дуже розважливо, — пробурмотів Ґлокта.

— Зараз — мир. Милосердя. Компроміс. Ось знаряддя, що відповідають його цілям, хоч і не відповідають цілям... інших. — Він приклав пальці до лоба. — І тому він посилає мене дізнатися, чи підходять вони й вам.

— Так-так-так... Могутній Утман-ул-Дошт приходить із милосердям і пропонує мир. Ми живемо в дивні часи, еге ж, Тулкісе? Гурки навчилися любити своїх ворогів? Чи просто боятись їх?

— Щоб бажати миру, не потрібно ні любити свого ворога, ні навіть боятися його. Потрібно тільки любити себе.

— Та невже?

— Так. У війнах між нашими народами я втратив двох синів. Одного — в Ульріоку під час попередньої війни. Він був жерцем і згорів у тамтешньому храмі. Другий загинув нещодавно, під час облоги Дагоски. Він очолив наступ, коли було зроблено перший пролом.

Ґлокта насупився й витягнув шию. «Град арбалетних стріл. Крихітні постаті падають в уламки».

— Сміливий був наступ.

— Війна найбільш сувора зі сміливими.

— Так. Мені шкода, що ви зазнали втрат.

«Хоч я й не шкодую ні про що конкретне».

— Дякую вам за щиросерде співчуття. Бог вважав за потрібне благословити мене ще трьома синами, та порожнеча, що залишилася від цих двох утрачених дітей, не заповниться ніколи. Це майже рівнозначно втраті власної плоті. Саме тому мені здається, що я певною мірою розумію, що втратили в тих самих війнах ви. Мені також шкода, що ви зазнали втрат.

— Дуже люб’язно з вашого боку.

— Ми лідери. Війна — це те, що відбувається, коли ми зазнаємо невдач. Або нас доводять до невдач нерозважливі та дурні. Перемога краще, ніж поразка, але... ненабагато. Отже, імператор пропонує мир, сподіваючись, що це назавжди покладе край ворожнечі між нашими великими країнами. Ми насправді не маємо бажання перетинати моря, щоб воювати, а ви насправді не маєте бажання закріплюватися на кантійському континенті. Тож ми пропонуємо мир.

— І це все, що ви пропонуєте?

— Все?

— Що подумають наші люди, якщо ми здамо вам Дагоску, надбану такою дорогою ціною в останній війні?

— Будьмо реалістами. Через проблеми на Півночі ви перебуваєте в досить невигідному становищі. Дагоска втрачена, я б викинув її з голови. — Тулкіс неначе замислився над цим на мить. — Однак я міг би домовитися про доставку дюжини скринь у порядку репарацій від мого імператора вашому королеві. Скринь із духмяного чорного дерева, оздоблених листовим золотом. Їх нестимуть, кланяючись, раби, поперед яких ітимуть скромні посадовці з імператорського уряду.

— А що буде в цих скринях?

— Нічого. — Вони поглянули один на одного з протилежних боків зали. — Крім гордості. Ви могли б сказати, що там міститься що завгодно. Цілий статок гуркським золотом, кантійськими самоцвітами, пахощами з-за пустелі. Більше, ніж коштує сама Дагоска. Можливо, це заспокоїло б ваших людей.

Ґлокта різко вдихнув і випустив повітря.

— Мир. І порожні скрині. — Його ліва нога затерпла під столом, і він скривився, ворухнувши нею, та засичав крізь ясна, через силу встаючи зі стільця. — Я передам вашу пропозицію своїм керівникам.

Не встиг він відвернутись, як Тулкіс простягнув руку. Ґлокта