Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

та побрехеньок, позаяк ходили туди тільки відьми та знахарі,— простий люд боявся й заглядати у них, бо не один уже сміливець пропав у тих хащах. І справді, холодом повіяло на Михася, як заїхали бісуркані у той праліс. Вогко було там, моторошно, тхнуло грибами, прілим листям і трухлою корою. Високо вгорі спліталися гіллям віковічні дуби, і до самої землі звисав із їхніх крон довгий лісовий мох. Скрізь росла височенна папороть, і поперек стежки лежали повалені дерева.

Як промкнулися вони трохи у ліс, то стара бісурканя й каже:

— Тут звертаємо, а далі має болото бути… як не висохло іще!

— І що? — питає котрась із відьом.

— А там городище.

— А є ще там хтось із дочок матери Мокоши?

Стара похитала головою.

— Сімсот год тому була одна відунка, котора огонь берегла на капищі… та вже, мабуть, нема її на світі!

На тім слові пхнула бісурканя свого вепра ногою, і звернув він простісінько у хащі, де вже геть дороги не було. Тріск та гамір знявся, як почала ватага продиратися крізь чагарі та буреломи, аж за півгодини зачвакало під ногами багно, і вдалині почулося жаб’яче скрекотіння.

— Оце вам і городище!.. — озвалася стара бісурканя, як виїхали вони із гущавини.

Лежало перед ними мочарище, що поросло комишами та рогозою, а потойбіч височіла гора, і на вершині її видно було вали і частокіл на них. Заросла та гора деревляччям, та все воно давно повсихало, кора облупилася, і дерева стояли жовті, неначе мерці. Вечірнє сонце розмитою багровою плямою зизило[74] крізь густі хащі пралісу, наче сам Чорнобіг заглядав сюди із-за обрію своїм недобрим оком.

Як обігнули бісуркані мочарище і, продершись крізь шелюги, що росли округ болота, почали підійматися узгір’ям, зазяяла попереду й брама — стулки давно вже попадали, але два височенні боввани, що були вкопані обабіч воріт, стояли рівнісінько, мов чатові на сторожі. Тільки тепер стало видно, що від часу почорніло тут скрізь дерево, неначе вугіль, і неначе камінь зробилося, ото таке тверде.

— Нема тут нікого! — буркнула стара бісурканя, як заїхали вони досередини. — А вівтар, бачте, стоїть…

Було теє городище кругле, мов чаша, і посередині бовваніла здоровезна плеската каменюка, геть порубана і подзьобана чимось, аж довгі пруги та рівчаки на ній видно було, наче хто її щосили гатив мечем. Зокола тієї каменюки видніло дев’ять ям, що вже запливли землею, а трохи оддалеки височіли гидоли, витесані з грубелезних колод. Як глянув на них Михась, то й недобре йому зробилося, такі страшні вони були! Той неначе король у зубчатій короні, той з одним оком і хижим оскалом зубів, той з оленячими рогами на голові, цей із вовчою головою — ото стояли вони круг того вівтаря і ніби чекали чогось, насупившись і склавши руки на грудях, мов чатові. Не росло нічого в городищі, й земля була гола мов бубон, й ніби аж утоптана, така тверда.

Як позлазили бісуркані з вепрів, то роззирнулася найстарша відьма та й каже:

— А тепер збирайте дрова та багаття розкладайте! Дев’ять огнів має тут горіти. Ондо в тих ямах, бачите?

— А нащо стільки? — питає якась із бісуркань.

— Ті огні палять, як приноситься жертва матінці Мокоші,— каже стара. — Тоді долинає до неї звістка на той світ, і посилає вона свого мужа узяти ту жертву. Тільки не злякайтеся, як побачите його…

Бісуркані й загомоніли.

— Та хіба можна злякати нас чимось?

— Таке вже ми бачили на своїм віку, що нехай Чорнобіг милує!

— І чортів, і упирів, і з того світа вихідців, і саму Смерть, що по людях ходить!

— А я навіть пекельного пса Рябка бачила, которий браму стереже!

— А я Дажбога, як ще ходив він по землі! Ох і страшний, цур йому та пек! Така сила од нього б’є, що за сім верстов з ніг валить!

Похитала головою найстарша й каже:

— Чого не бачили, від того не зарікайтеся… Та лиха сей муж вам не завдасть! Забере оцього посланця Троянового та занесе в засвіти…

— А там що з ним буде?

— А там уже з ним знатимуть, що робити! І з лялькою отою клятою, що на собі він несе…

І, сказавши теє, підійшла до Михася та, вхопивши його за чуба, стягла із вепра й поставила на ноги. А тоді й каже:

— Ну, що… тепер і на тебе пора, голубе! — І до відьом: — Ану взяли його — і на вівтар!

Ухопили дві бісуркані Михася за руки й за ноги та й поклали зв’язаного на тую каменюку горізнач. Побачив він високо угорі верховіття дубів, де перехрещувалися гілляки, а поміж ним — клапті блакитного неба і чорні цяточки вороння, що летіло попід хмарами.

Се, певне, по душу мою, подумав