Валентин Лукіч Чемеріс - Ваші пальці пахнуть ладаном

навіть близьких доймав холодок жаху: чи була Віра Холодна реальною жінкою у плоті, а чи вона існувала тільки на екрані?

І потім деякі автори писатимуть: як би там не було, але й у потойбічному світі Віра Холодна мовби не побажала залишатися самою. А приваблювати до себе вона уміла. Навіть після смерті. Через кілька місяців після її кончини згоріла від тифу спершу її мати Катерина, в дівоцтві Слєпцова, а потім і Вірин чоловік, а невдовзі, як ми знаємо, зник і останній земний слід цієї загадкової жінки – Віри Холодної: у 1931 році одеське кладовище, де поховали актрису, було перетворено в парк – там і досі танцюють, веселяться, розважаються.

На кістках…

Але все ж залишилася пам’ять про неї. П’ять фільмів і стрічка з записом її похорону. Та ще чутки і вигадки. Легенда про її смерть і буцімто навіть воскресіння.

З Інтернет-видання:

«Більше таких не було.

То в чому ж загадка «королеви екрана»? В чому секрет такого фантастичного, ні з чим не порівнюваного її успіху і всезагальної любові до неї? Чи була вона значно талановитіша за всіх актрис російського дореволюційного кінематографа? Я думаю, що розгадка нерозривно пов’язана із самою природою кінематографа – здатністю екрана розкривати людські властивості – особистість артиста. Ось ці властивості кінематографа відкрили глядачам тих, далеких уже років минулого століття, у Вірі Холодній істоту неповторної жіночності, доброти і сердечності, вони побачили в ній жінку своєї епохи, яка відповідала їхнім смакам і настроям, свою сучасницю. Саме таку, може бути, й підсвідомо, вони й хотіли бачити.

І крізь часом банальні, салонні, сюжети картин, поверх цих сюжетів глядачі пізнали і полюбили свою Віру Холодну – людину, жінку, у якій органічно поєднались краса зовнішня з красою внутрішньою. А втім, крім усіх, перерахованих вище якостей, було у ній щось таке, ЧОМУ НЕ МОЖЛИВО ЗНАЙТИ НАЗВУ. Хоча саме це, «плюс дещо», теж у значній мірі визначило особистість Віри Холодної, її індивідуальність, її особу і привабило до неї серця. Ви запитали: що це все ж таки за «дещо»?

А я чесно відповім: НЕ ЗНАЮ. Не знаю, але воно існує».

Про неї, заздрячи її успіхові (а заздрісники, як і стукачі-донощики, завжди були на Русі із запасом), розповідали не вельми дотепні і не першої свіжості анекдоти. В основному, про те, як бідні режисери що тільки не мудрували, до яких хитрощів не вдавалися, аби знімати «цю безталанну, але вродливу натурницю». А вона знімалась і знімалась, а публіка плавом пливла (за свої гроші, її ніхто до цього не силував, та і як у такій справі присилуєш!) і пливла, ледь чи не розносячи кінотеатри, – на фільми Віри Холодної, не звертаючи уваги на ті небилиці недоброзичливців.

«Отже, Віра Холодна – це ідеальне втілення чарівної жіночності, що ніколи не минає? – запитує інший автор і сам же й відповідає: – Гадаю, що так. Гадаю, саме це змушує нас, людей сьогоднішніх, сприймати її і захоплюватися нею…

Чотири роки довелося працювати Вірі Холодній в кінематографі. Тільки чотири роки. Але ці чотири роки схожі на п’ятиріччя видатної англійської співачки Кетлін Феррієр, а сама вона подібна рано померлій прекрасній італійці Анджоліні Бозіо, чия безглузда смерть від простуди вразила весь музичний Петербург, російська «кінозірка», яка внесла свою неповторну частку в скарбницю світової культури і назавжди залишилася в історії мистецтва, – ось хто така Віра Холодна, перша російська актриса кіно і його суперзірка».

Кетлін Феррієр…

Анджоліна Бозіо…

Чи хто сьогодні ще пам’ятає цих блискучих зірок – крім як спеціалістів та істориків мистецтва?

Невже й справді людська пам’ять така коротка?…

І що з того, що перша була англійкою, а друга – італійкою, адже ми ЛЮДИ ПЛАНЕТИ ЗЕМЛЯ, і нам тих, хто збагатив рід наш гомо, забувати не можна, інакше нам же й гірше буде.

Кетлін Феррієр…

Анджоліна Бозіо…

Кетлін Феррієр – англійська співачка (контральто, найнижчий жіночий голос), народилася у 1912 році в такій бідній родині, що тільки у двадцятивосьмилітньому віці (до того працювала телефоністкою) вона нарешті змогла брати уроки вокалу. На той час почалася Друга світова війна, і співачка вперше виступала на заводах і в шпиталях, у розташуванні військових частин.

На великій сцені вперше виступила у 1943 році в ораторії Генделя «Месія». Оперний дебют її відбувся у 1946-му на фестивалі у світовій прем’єрі опери «Зневаження Лукреції» Бріттена (головна партія). Ще через рік виконала партію Орфея в опері «Орфей і Евридіка» Глюка. В її оперному репертуарі були тільки ці дві партії, вона прославилась як інтерпретатор творів Баха, Генделя, німецьких романтиків. Співала переважно в концертах. Один із критиків (В. Тимохін) писатиме: «Кетлін Феррієр володіла одним з найкрасивіших голосів нашого сторіччя. У неї було справжнє контральто, що відрізнялося особливою теплотою в нижньому регістрі. На протязі всього діапазону голос співачки звучав насичено і м’яко. У самому його тембрі, характері звучання були якісь вроджені елегантність і внутрішній драматизм. Іноді кількох фраз, що їх проспівала співачка, було досить, щоб створити у слухачів уяву про образ, повний скорботної величі і суворої простоти.

Не дивно, що саме в цій емоційній тональності вирішені чудові артистичні творіння співачки.

Кетлін народилася в місті Хайгер Уолтон, на півночі Англії. Її батьки були обдарованими, співали в церковному хорі і з малих років прищепляли дочці любов до музики. В середній школі вона навчилася грати на фортепіано, співала в хорі, здобула основні знання з музики. Згодом вона стала переможницею в конкурсі молодих музикантів і отримала дві перші премії – зі співів і гри на фортепіано.

З великим успіхом виступала Кетлін з англійськими народним піснями. Її відразу ж полюбили: красивий голос і проста манера виконання полонили слухачів. Кетлін почали запрошувати на справжні концерти. Зрештою її загледіло керівництво лондонської концертної організації.

Вона багато вчилась, опановуючи музичне мистецтво, і в 1943 році нарешті відбувся її дебют як професійної співачки.

Партія Орфея – єдина робота співачки, що супроводжувала її протягом усього життя. Критика зазначала, що «голос співачки переливався багатьма відтінками – матовими, ніжними, прозорими, густими».

«Ця роль, – зізнавалась сама Феррієр, – мені дуже близька. Віддати все, що маєш, щоб боротися за свою любов – як людина й артистка я відчуваю себе в постійній готовності до цього кроку».

Але більше всього співачку вабила концертна естрада. Її виконання симфонії-кантати Малера «Пісня про землю» стало на Единбурзькому фестивалі справжньою сенсацією.

Співачка побувала з гастролями в багатьох країнах, в тім числі і в США, де її незмінно чекав