Джо Аберкромбі - На лезі клинка

— Я б цього не допустив! — вигукнув він, знову наляканий. Навіть саме слово «прощання» видавалось йому болісним. — Тобто, е-е, вони би скоріше відправились без мене, перш ніж я б це допустив!

— Хе.

Якийсь час вони йшли мовчки, огинаючи озеро, обоє втупившись у гравій під ногами. Це було зовсім не те гіркувато-солодке прощання, яке він собі уявляв. Радше просто гірке. Вони проминули кілька верб, чиє гілля сягало води. Це було відлюдне місце, приховане від цікавих очей. Джезаль подумав, що воно якнайкраще підходило для того, що він мав сказати. Він глипнув на неї краєм ока і глибоко вдихнув.

— Арді, е-е, я не знаю, як довго мене не буде. Тобто ця подорож може зайняти місяці…

Він закусив верхню губу. Його промова звучала зовсім не так, як він планував. Він робив її репетицію не менше двадцяти разів, витріщаючись у дзеркало, доки не знайшов правильний тон: серйозний, впевнений, ледь улесливий. Однак тепер слова лилися з дурнуватим поспіхом.

— Я сподіваюся, що… ну тобто… цей… я сподіваюся, що ти чекатимеш на мене?

— Гадаю, що я досі буду тут. Куди я дінусь. Але не хвилюйся, тобі буде чим зайняти голову в Енґлії — війна, честь, слава і тому подібне. Ти швидко про мене забудеш.

— Ні! — вигукнув він, стискаючи її долоню. — Ні, не забуду!

Він поспіхом відсмикнув свою руку, злякавшись, що хтось побачить. Принаймні тепер вона дивилася на нього, мабуть, дещо здивована його палким запереченням — хоча і близько не така здивована, як він сам.

Джезаль глипнув на неї. Безумовно, вона була вродливою, але надто темноволосою, надто смаглявою, надто розумною, просто вдягнута і з величезним огидним синцем на все лице. Вона б навіть не викликала особливої цікавості серед офіцерського кодла. Чому ж тоді для нього вона була найвродливішою жінкою на світі? Принцеса Терез у порівнянні з нею видавалася немитою бродягою. Розумні слова кудись звіялися з його голови, і він заговорив не думаючи, дивлячись їй прямо в очі. Мабуть, це й називалося відвертістю.

— Послухай, Арді, я знаю, що ти вважаєш мене бовдуром, і, гадаю, ти права, але я не збираюся завжди ним бути. Я не знаю, чому ти на мене взагалі дивишся, та й не надто розбираюся в цих справах, але… Я думаю про тебе увесь час. Мені ні про що інше й не вдається думати. — Він ще раз глибоко вдихнув. — Здається… — Джезаль знову озирнувся, просто щоб переконатись, що вони одні. — Здається, я тебе люблю!

Вона пирснула від сміху.

— Ти й справді бовдур, — мовила вона.

Відчай. Він був украй пригнічений. Йому перехопило подих від розчарування. Його обличчя скривилось, голова опустилась, і він втупився у землю. В очах з’явились сльози. Справжні сльози. Стидобисько.

— Але я чекатиму.

Втіха. Вона сповнила його груди і вирвалася із тихим, майже дівчачим хлипанням. Він був безпорадним. Неймовірно, яку вона мала над ним владу. Одне її слово могло зробити його як нещасним, так і щасливим. Вона знову розсміялась.

— Тільки поглянь на себе, дурнику.

Вона торкнулася обличчя Джезаля і витерла сльозу з його щоки великим пальцем.

— Я чекатиму, — сказала вона і всміхнулася до нього своєю кривою посмішкою.

Люди, парк, місто, світ — все довкола розчинилося. Джезаль дивився на Арді не знати як довго, намагаючись закарбувати в пам’яті кожну рису її обличчя. Чомусь у нього було відчуття, що спогад про цю посмішку йому ще не раз знадобиться у майбутньому.

У доках панувала метушня, надмірна навіть для доків. Причали кишіли людьми, а повітря здригалося і гуділо від шуму. Солдати і запаси безкінечно лилися слизькими трапами на кораблі. Піднімали ящики, котили бочки, на борт тягли, штовхали і заганяли сотні пофоркуючих коней з вибалушеними очима. Чоловіки кректали і стогнали, важко тягнучи мокрі мотузки, тужачись біля мокрих щогл, пітніючи і перекрикуючись серед мряки, ковзаючи по слизьких палубах, бігаючи туди-сюди у неймовірному хаосі.

Повсюди люди обіймались, цілувались, махали одне одному. Дружини прощалися з чоловіками, матері з синами, діти з татами, і всі були однаково мокрі. Якісь люди сприймали розлуку мужньо, якісь плакали й ридали. Інші взагалі належали до роззяв: вони просто прийшли поспостерігати за цим божевіллям.

Все це не мало значення для Джезаля, який спирався на потерте поруччя корабля, що мав відвезти його в Енґлію. Він стояв, поглинутий страшним смутком, з носа йому текло, а мокре волосся липнуло до голови. Арді тут не було, і водночас вона була всюди. Йому чулося серед галасу, як вона вигукує його ім’я. Йому вбачалося краєм ока, що вона дивиться на нього, і тоді йому перехоплювало у горлі. Він усміхався, здіймав руку, щоб помахати на прощання, а тоді розумів, що це не вона, що то якась інша смаглява жінка усміхається якомусь іншому солдатові. Його плечі знову опускалися. Розчарування було щоразу гострішим.

Тепер він усвідомлював, що зробив жахливу помилку. Якого дідька він сказав їй на нього чекати? Чого чекати? Він однозначно не міг з нею одружитися. Це було неможливо. Але думка про те, що вона може хоча би глянути на іншого чоловіка, викликала у нього нудоту. Він був нещасний.

Любов. Йому не хотілось цього визнавати, але це мала бути вона. Він завжди ставився до цього поняття з презирством. Вважав любов дурнуватим словом. Словом, яким послуговувалися непутящі поети і про яке базікали вузьколобі жінки. Словом, яке належало до дитячих історійок і не мало жодного відношення до реального життя, де стосунки між чоловіками та жінками зводились до траху і грошей. І ось на тобі — він погруз у страшній трясовині страху і вини, хіті і сум’яття, втрати і болю. Любов. Ну і прокляття.

— Хотів би я побачити Арді, — промовив Каспа мрійливо.

Джезаль повернувся до нього, витріщаючись.

— Що? Що ти сказав?

— На неї приємно дивитися, — виправдався лейтенант, здіймаючи руки вгору, — от і все.

Після тієї гри у карти всі були дещо обережними поряд з ним, так наче він міг вибухнути будь-якої миті.

Джезаль знову похмуро глянув на натовп. Внизу зчинилась якась метушня. Один-єдиний вершник проштовхувався крізь хаос юрби, пришпорюючи свого змиленого коня з вигуками: «З дороги!». Навіть у дощ крильця на шоломі вершника блищали. Лицар-вісник.

— Когось чекають неприємності, — пробурмотів Каспа.

Джезаль кивнув.

— Схоже, що нас.

Вершник і справді рухався прямо до їхнього корабля, залишаючи по собі хвіст із здивованих і сердитих солдатів і робітників. За мить він спішився і попрямував рішучою ходою до їхнього трапа. Його обличчя було суворим, а начищений, зрошений