Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

— Ще чого! Дуже цікаво бігати з тобою наввипередки! — буркнув Френк-молодший. — Та якби я й захотів — ти все ’дно не вмієш.

— Не вмію, он як?! — обурилася дівчинка. — Спробуй-но мене обігнати!

— Ліліан! — застережливо зупинила її мати.

Ковпервуд посміхнувся й ласкаво погладив сина по голові.

— Нічого, Френку, ти ще виростеш дужим, — він легенько ущипнув дитину за вухо. — Лише не бійся і опануй себе.

Він не побачив у хлопчика тієї реакції, на яку розраховував. Трохи згодом місіс Ковпервуд побачила, як Френк обійняв дівчинку, притиснув її до себе й ніжно почав гладити рукою по кучерявій голівці. На мить у душі Ліліан ворухнулося щось ревниве.

— Моя дівчинка буде розумницею без мене, правда ж? — прошепотів їй Ковпервуд.

— Звичайно, тату, — весело відповіла маленька Ліліан.

— От і добре! — сказав він і, нахилившись, ніжно поцілував дівчинку. — Он які допитливі оченята…

Місіс Ковпервуд після його відходу зітхнула. «Дітям усе — мені нічого!» — подумала вона, хоча і діти досі не отримували від батька багато ласки.

Із матір’ю Ковпервуд останнім часом був таким ніжним і завбачливим, яким може бути люблячий син. Він добре усвідомлював обмеженість її інтересів і те, як вона страждала через нього, через усю родину. Він ніколи не забував, якою турботливою вона була в дитинстві, й готовий був на що завгодно, лише б позбавити її від цього страшного горя на схилі життя. Та зробленого не повернеш! Інколи нерви його були натягнуті до краю, як це завжди буває з людиною у хвилини відчаю або краху надій. Проте він пам’ятав, що повинен тримати себе в руках, не показувати, що діється в його душі, менше говорити і йти своїм шляхом — не покірливо, але впевнено назустріч тому, що чекало на нього попереду. Так і тримався Ковпервуд цього останнього ранку, очікуючи, і недаремно, що його приклад позитивно вплине на всю родину.

— Отже, мамо, — ласкаво промовив він встаючи (він не дозволив супроводжувати себе ні матері, ні дружині, ні сестрі, бо йому це ніяк не допомогло, а на них вплинуло б гнітюче), — мені час! Не журися і не занепадай духом!

Він обійняв її, а вона довго, з ніжністю і відчаєм цілувала сина.

— Іди, Френку! — ледве вимовила мати, задихаючись, і нарешті випустила його з обіймів. — Я молитимуся за тебе.

Він одразу ж відійшов від неї, тому що боявся розтягувати цю мить.

— Прощавай, Ліліан, — м’яко і приязно звернувся він до дружини. — Я, імовірно, повернуся ще через декілька днів. Мене відпустять у суд для розгляду деяких справ.

Сестрі Френк сказав:

— Прощавай, Анно. Не дозволяй їм занадто побиватися.

— Побачимося опісля, — коротко заявив він батькові та братам, а потім, як завжди підтягнутий і елегантний, швидко спустився в передпокій, де на нього чекав Стеджер, і вони разом вийшли.

Пекучий сум охопив усю родину, коли за ним зачинилися двері. Вони не розходилися ще декілька хвилин. Мати тихо плакала, у батька був такий вигляд, ніби він втратив усе на світі, але старий бадьорився та всіляко намагався тримати себе в руках. Анна вмовляла Ліліан зібратися з думками, а та, не знаючи, що й думати, на що сподіватися, намагалася передбачити майбутнє. Сонце, яке нещодавно так яскраво сяяло над їхнім будинком, сховалося за хмарами.

52

У в’язниці Ковпервуда привітно зустрів Джесперс, який зрадів, що все пройшло, як слід і його репутація залишилася незаплямованою. Оскільки в суді на порядку денному було декілька справ, вони вирішили відправитися туди не раніше десятої години. Знову з’явився Едді Сандерс, якому було доручено доставити Ковпервуда до судді Пейдерсона, а потім у виправну в’язницю. Йому ж було вручено для передачі начальнику в’язниці всі папери, які стосувалися справи.

— Вам, я вважаю, відомо, що Стінер також тут, — по секрету повідомив Стеджеру шериф Джесперс. — У нього тепер немає ні цента за душею, але я помістив його в окрему камеру. Мені не хотілося помістити таку людину в загальну.

Джесперс, вочевидь, співчував Стінеру.

— Правильно, я дуже радий за нього, — придушуючи посмішку, відповів Стеджер.

— Наскільки я розумію, містеру Ковпервуду було б неприємно зустрітися тут зі Стінером. Тому я й вжив усіх заходів, щоб уникнути цього. Джордж щойно пішов звідси з іншим моїм помічником.

— Дуже добре. Це досить завбачливо з вашого боку, — знову похвалив його Стеджер.

Шериф поводився тактовно, і Стеджер був радий за Ковпервуда. Мабуть, у Джесперса і Стінера встановилися абсолютно дружні стосунки, попри розгубленість і безгрошів’я колишнього скарбника. Ковпервуд і його супровідники пішли пішки, оскільки до суду було недалеко, і дорогою весь час говорили про дрібниці, свідомо оминаючи все серйозне.

— Усе складається не так уже й погано, — зауважив Едвард батькові. — Стеджер переконаний, що через рік або навіть раніше губернатор помилує Стінера. А тоді він неминуче повинен буде випустити і Френка.

Старий Ковпервуд безліч разів чув такі міркування, але йому не набридало слухати їх знову і знову. Ці слова заспокоювали його, як колискова немовля. Сніг, який покривав землю й цього року неначе не хотів танути, погідний день, ясний і сонячний, надія, що в суді збереться не надто багато публіки — усе це, здавалося, дуже цікавило Ковпервуда-батька і обох братів. Старий, щоб хоч трохи полегшити тягар, який тиснув його душу, навіть заговорив про горобців, що билися через хлібну скоринку, і здивувався їхній здатності переносити зимовий холод. Ковпервуд, який ішов попереду зі Стеджером і Сандерсом, розмовляв з адвокатом про судові провадження, які були пов’язані зі справами контори, і про те, що необхідно зробити в зв’язку з цим.

Коли Ковпервуд прийшов до будівлі суду, його знову відвели в ту ж маленьку вартівню, де він декілька тижнів тому очікував на вердикт присяжних.

Старий Ковпервуд із обома синами зайняли місця в залі засідань. Едді Сандерс залишився разом із довіреним йому підсудним; тут був і Стінер із іншим помічником шерифа, таким собі Вілкерсоном,