Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

І далі Скотт писав:

«…Я страшенно стомлююсь, ідучи попереду групи, часто нічого не бачу… Ми мерзнемо, наше взуття у жалюгідному стані… Сьогоднішній відрізок шляху був жахливий, ми посуваємося, як і досі, надто повільно. Попереду та сама одноманітна рівнина, що забирає наші сили… Ніколи досі ми не були так неймовірно виснажені… Що нас іще чекає?..

Понеділок, 15 січня. Температура –32° і –33°. Яке щастя: вже тільки два етапи відділяє нас від полюса. Ми залишили на складі продовольства на дев'ять днів. Отже, успіх забезпечено. Непокоїть тільки думка про те, чи не випередили нас норвежці… Усього-на-всього сорок три кілометри відділяють нас від мети. Тепер ми повинні перемогти!

Вівторок, 16 січня. Сімдесят восьмий постій. Ми досягли: широта 89°42?, температура — 30°, висота над рівнем моря — 2928 метрів… Сповнені надії, упевнені, що завтра будемо на полюсі, ми вирушаємо далі».

А через кілька рядків такий запис:

«…Катастрофа. О другій годині дня бистре око Бауерса помітило в далечині якийсь горбик… А ще за півгодини перед нами з'являється якась пляма — темний прапор… Довкола нас сліди полозів і дуже чіткі сліди лап… Нам досить було одного погляду, щоб одразу все зрозуміти… Амундсен із своїми людьми випередив нас. Він перший досяг полюса!.. Страшне розчарування. Мені боляче не так за себе, як за моїх мужніх товаришів. Норвежцям, звичайно, вдалося знайти легший шлях…»

— Легший шлях! — мимоволі обурився Амундсен.

Перед очима його стали неосяжні гори, стрімкі схили, по яких вони дерлися, задихаючись, прірви, що перетинали дорогу, Диявольський льодовик, «Пекельні ворота», «Танцзал диявола». Усього цього англійці не звідали. Цією трасою без собак вони нізащо б не пройшли, та й ніхто не пройшов би!..

Несподіваними були зафіксовані Скоттом температури повітря — вони були на десять і більше градусів нижчі за ті, які відмітили норвежці на місяць раніше. А січень же — найтепліший місяць антарктичного літа.

На полюсі англійці пробули недовго, тільки півтора дня. Дев'ятнадцятого січня 1912 року вони вирушили назад.

«…Прощавайте, рожеві мрії! — записав цього дня у щоденнику Скотт. — О боже, який же це жахливий край! Стільки ми зазнали мук, щоб дістатися сюди, — і жодної винагороди, яка випадає на долю першовідкривачів… Попереду ще тисяча двісті вісімдесят важких кілометрів. Ми повинні напружити всі сили, щоб нас не заскочила пізня пора. Нас чекають нові винятково тяжкі випробування… Боротьба буде запекла. Чи витримаємо?..»

І вже через кілька днів починають збуватися його побоювання. Недоїдання, восьми-, а часом навіть і дванадцятигодинні вбивчі переходи давалися взнаки. Скотта щораз більше непокоїть стан Еванса. Ніхто так болісно не переживав поразки, як цей хоробрий сержант. Тяжко обморозившись, він зовсім впав у депресію. Еванс тепер здебільшого мовчить, а коли й озивається, то в його словах відчувається пригніченість. Отс також ледве переставляє відморожені ноги. Лікар експедиції Уїлсон мовчки страждає від болю в суглобах. Усі дедалі частіше повертаються до розмов про їжу, а це незаперечна ознака голоду. І, як на зло, їм доводиться довго шукати погано позначені продовольчі склади. Вони блукають, не знають, куди податися — вліво чи вправо, повертаються назад, кружляють, а коли нарешті знаходять правильний напрямок, не можуть далі йти, бо їх нервова енергія і фізичні сили вже вичерпані. У щоденнику Скотт весь час скаржиться, що вони все більше підупадають на силі і цій біді нічим не можна зарадити.

Амундсен дужче затиснув зубами мундштук люльки. Ці люди самі уготували собі жахливу долю. Погапо позначені склади і нестача продовольства — це помилки, за які довелося поплатитися життям. Як міг Скотт не передбачити труднощів повернення?

Через місяць після того, як полярники вирушили з полюса, умирає Еванс. Це був незвичайний силач, велетень, що важив сто кілограмів, і для нього з самого початку походу не вистачало урізаного харчового пайка. Після йото смерті починається повільна агонія англійської експедиції. Та чи тільки голод убив Еванса? Пемікан, звичайний пемікан без домішки овочів — на сніданок, на обід і на вечерю, і нічого більше. На додачу до нього — пригорща сухарів та іноді чай. Обмороження кінцівок через недостатню циркуляцію крові, кволість, біль у суглобах, глибока депресія, на яку скаржився Еванс, — усе це типові симптоми цинги. Чому ж Скотт завчасно не подбав про те, щоб запобігти цій страшній хворобі? Як міг він знехтувати цю небезпеку, про яку, безумовно, знав?

І знову кожен день англійської експедиції сповпений надлюдських зусиль. Уже тільки четверо полярників тягнуть сани. Отс — бравий ротмістр кавалерії, окраса полку — ледве встигає за трьома товаришами: відморожені руки й поги нестерпно болять. На довершення всього — нова біда: в наступному складі у перекинутій бляшанці гасу лишилося на денці. Певно, на сильному морозі пробка зменшилась, і безцінна рідина витекла в сніг. І так не маючи змоги зігрітися, полярники змушені були ще обмежити кількість гарячої страви.

На початку березня — справжній кошмар. Сорокаградусний мороз висотує з мандрівників останні сили.

«…Боже, зроби так, щоб ми могли швидше йти вперед! Невблаганно насувається зима…» — записує Скотт.

«…Нещасний Отс мовчки переносить страждання. Жодного стогону не прохоплюється з його вуст, коли він півтори години мучиться, натягуючи взуття на опухлі, наболілі ноги. Він розуміє, що затримує наше повернення. Це справжні тортури. Ночівля вже нікому не дає відпочинку: вбрання вологе, спальні мішки теж вологі, в наметі — мороз, гарячої страви мало.

…Боже, змилуйся над нами! Тягти сани в таких умовах — це над людські сили. Бідний Отс щораз частіше відстає. Не занепадаймо духом! Біля головного продовольчого складу нас напевне чекатимуть собачі упряжки», — підбадьорює Скотт товаришів, та й сам сподівається