Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

втікав з останніми залишками радянських військ із об'єднаної Німеччини. Це була божевільна авантюра. «Прапор» Володя Якимчук, який набрав купу дорогого, звичайно, краденого військового реманенту, не вписувався у часові межі, не знаючи, як усе це вивезти, і Володя Якимець — підприємець-початківець, що купив старий роздовбаний бус на позичені гроші...

Військове обладнання розмістилося у холодильниках, у результаті вони були набиті цим добром під зав'язку. Якби їх викрили на митниці, діяльність обох «підприємців» припинилася б на довгий час. Та їм пощастило. Бус без особливих пригод перетнув український кордон. Якимець із однієї поїздки віддав борги і цілком законно відкрив власну фірму.

Смикнувшись із купе, бізнесмен одним духом долетів до тамбура.

— Володю! Вовчику!

Бомж почув і зрозумів, що кличуть його. Наче вловивши шанс, він підхопився і попрямував до потягу. А польський провідник підозріло вирячився на, здавалося б, цілком пристойного пасажира.

— Вова... ти?! — Якимець не міг приховати здивування.

— Володю... — волоцюга у буквальному розумінні впав на коліна і заплакав: — Візьми з собою! Братику, виручи мене! Перевези до нас. Я тут вмираю...

Він мимрив ще щось, але підприємець вже не чув. Витягши пару купюр, Якимець простяг провідникові. Той намагався щось протестувати, посилаючись на митницю, але чоловік, не звертаючи уваги, затяг знайомого до тамбура і поволік до свого купе. Потяг повільно рушив до кордону.

Колишній «прапор» жадібно їв хліб із ковбасою, запиваючи соком, та блукав поглядом по стінках шикарного купе. Очевидно, він і досі не вірив, що знаходиться тут.

— І що — все пропало? — запитав Якимець, дослухавши його розповідь.

— Усе, — відповів той. — До нитки роздягнули. Наші, вірмени. Господи! Кого там тепер немає! Якби не випадок — хана мені була би. Розумієш — устиг вискочити на ходу. Вони й не чекали від мене такої спритності. Навіть стріляти почали, та я вже в лісі. Потім почав вертатися. Спробуй — без бабок... Кордон із Польщею переходив через річку, вбрід... Впав — усе намочив. А тут перший мороз. Думав — здохну в цьому лісі. У мене і так з ногами нелади, ще після служби на крайній Півночі, вони відморожені. А тут взагалі почалося... Очевидно, кранти мені.

— Ану тебе! — перервав його Якимець. — Ти вже зовсім скис. Приїдемо, підлікуєшся. Працюватимеш у мене на фірмі. Золотих гір не обіцяю, але на життя вистачить. А ти помирати зібрався.

— Болить, с-сука... — простогнав «прапор». — Сил немає... Дай, вип'ю ще...

— Митниця скоро, між іншим... — нагадав Якимець, хлюпаючи йому на дно.

Перехиливши коньяк, Якимчук застогнав і почав скидати розбитий черевик із ноги. Взуття це відрізнялося від іншого, на лівій, як розміром, так і фасоном.

— На звалищі знайшов, — пояснив «прапор», — такий, звичайний, уже не налазить.

Коли ж він розгорнув ганчір'я, Якимець побачив розпухлу стопу — усю червоно-сіру, з жахливими виразками, з яких ішов гній. Від усього цього здіймався такий сморід, що бізнесмен хутко вискочив із купе. За кілька хвилин він повернувся з бинтом і, відвертаючи ніс, якось замотав стопу нещасного.

***

— І що далі? — запитав Ілля.

— А далі з моєї мобіли він дзвякнув якомусь другу і наказав зустрічати його з поїзда у вашому Тачанові. Тут він і зустрів його — мужик з двома здоровими бородавками під вухом...

— Слухайте... Так це ж мій Якимчук! — несподівано вигукнув Тарас. — Ну, ви ж пам'ятаєте! Той, що мало не зі столу втік! Гангрена правої ноги. Ну!

— Пам'ятаю я, не кричи, — попросив Медвідь. — Пам'ятаю навіть, що Бліщ його і привіз.

— Ось звідки сон взявся, — пробурмотів Олег, — про ноги, ножі...

— Який сон? — не зрозумів Ілля.

— Це він казочку про сон вигадав, — сказав Олег. — Ну, зараз не важливо. Можна у двох словах: він мене найняв, щоб я до вашої лікарні влаштувався і розвідав, куди цей Якимчук подівся, той, що перед операцією втік.

— То ви, значить, знайомі? — обурився Ілля.

— Ще за студентства... Разом спортом займалися.

— І ти все знав?!

— Заспокойся, — попросив Олег. — Нічого я не знав. Він мені лапші навішав. А гроші справно платив. Я просто думав, що він зовсім звихнувся. По фазі. Хворий, одним словом...

— Велике дякую, — промовив Якимець. — Мені приємно.

— Мене там, у Харкові, з роботи практично вижили, — не звертаючи уваги на репліку, продовжував Олег. — Так склалося... А тут раптом ні за що зелені платять — їдь і працюй.

— Він правду каже, — підтвердив Якимець. — Розкривати йому щось було не в моїх інтересах. Я лише зобов'язав його знайти цього мужика з бородавками і встановити, куди подівся «прапор».

— Я не розумію... — перебив Ілля. — А навіщо він вам знадобився? І до чого весь цей хлам, яким завалений мій кабінет?! Найголовніше — хто це зробив?

— Хто зробив, той нехай і звітує. А «хлам» цей, як ви висловилися, коштує... — Якимець завагався, а потім промовив: — Дорого, словом.

— Що означає — дорого? — уточнив Беженар.

— Те й означає. Півлимона, як мінімум.

— Чого — гривень? — здивувався Тарас.

— Баксів, — сказав Якимець, глянувши на нього, наче на дитину.

— Еге... — скривився Ілля.

— Як бажаєте, — знизав плечима Якимець. — Можете не вірити.

— Ти розповідай, — підштовхнув його Олег.

— Так ось — за місяць я знову був у Німеччині й від тамтешнього мужичка одного, що також крутиться біля різного бізнесу, дізнався, що наші там ледве не перехопили якусь фантастичну партію старих «Зінгерів». Точніше — якогось лоха, що намагався намацати канали їхнього збуту.

— Чекай, — перебив Ілля. — А кому вони на хрін потрібні, ці іржаві машинки?

— Ну... Є люди, яким швидко та дорого можна їх продати. Ви що, ніколи не бачили у газетах такого роду об'яв: «Куплю стару поламану швейну машинку «Зінгер».

— Я наче не бачив, — пробурмотів Ілля.

— А я бачив, — сказав Голоюх, — точно. І не раз.

— І я, — погодився Беженар.

— То що? — Медвідь явно втрачав терпець. — За скільки ж їх купляють?

— А це дивлячись хто за скільки може у Німеччині продати. Дрібні перекупщики — по шістсот-сімсот баксів дають, ну, до тисячі...

— За іржаву залізяку?!