О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

Ви пригадуєте, я розповідав вам, що ми з Енді Текером були кілька років компаньйонами. Цей хлопець був найталановитіший вигадник усіляких стратегічних штук, якого я де-небудь бачив, Примітивши долара в чужій кишені, він уважав за особисту образу, коли не міг привласнити його якимсь способом. Енді був освічена людина, а якже! До того ж він мав силу корисних відомостей. Він здобув великого досвіду з книжок і годинами міг балакати на всяку тему, про різні ідеї чи просто так, до розмови. Йому прищеплено було всякої спеціальності. Він читав лекції про Палестину з безліччю світляних малюнків, а на них показував з’їзд кравців у Атлантік-Сіті. Він залив Конектікуту підробленим деревним спиртом, дистильованим за допомогою мускатного горіха.

Однієї весни ми з Енді перелетіли до Мексики. Під час мандрівки, пригадую, один філадельфійський капіталіст сплатив нам дві тисячі п’ятсот доларів — половину паїв за срібляні копальні в Чігуагу. Що вже й копальні були хороші! Двісті чи триста тисяч доларів коштувала друга частина паїв... Я часто потім цікавився, кому належали копальні.

Вертаючись до Сполучених Штатів, ми з Енді зійшли в маленькому місті в Техасі на березі Ріо-Гранде. Звалось воно Пташиним Містом, але пташок там не було. Мешканців у ньому налічувалося близько двох тисяч душ, переважно чоловіків. Мені здавалось, що за головним засобом їхнього існування було шахрайство. Хто був фактор, а хто картяр, дехто менджував кіньми й сила людей пачкарювала.

Ми з Енді розташувались в готелі, збудованому на зразок чи то альтани, чи то книжкової шафи. Того дня, як ми там влаштувались, пішов дощ. Як то кажуть, мабуть, Юпітер-Водяник десь поодкручував чопи на Амфібієвій горі[424].

Так ото було собі три ресторації в Пташиному Місті, але ж ні Енді, ні я горілки не пили. Проте ми бачили, як протягом дня й половини ночі місцевий люд трикутною процесією пересувався від однієї корчомки до другої. Здавалось, кожен тямив, що робити з своїм гаманцем.

Третього дня по обіді передощилось на часинку, отже, ми з Енді проходились на край міста, щоб помилуватись на сльоту. Пташине Місто збудовано було між Ріо-Гранде та великим глибоким рівчаком, що колись був її річищем. Берег поміж потоком та старим річищем порозсідався й осувався на наших очах, бо води прибуло після дощу. Енді довго дивився на нього. Розум у цього хлопця ніколи не спав. І от тоді він подав мені раптовий план, що спав йому на думку. Одне слово, тут таки й організували ми трест. Далі повернулись до міста й пустили свою думку в широкий світ.

Зразу ми попростували до найбільшої ресторації Пташиного Міста, що мала назву “Синя Гадюка”, і купили її. Це нам коштувало тисячу двісті доларів. Тоді ненароком, мов від дощу, заскочили до фортеці “Мексиканського Джо” й купили її за п’ятсот доларів. Остання ж легко пішла за чотириста.

Другого ранку, прокинувшись, застало себе Пташине Місто на острові. Річка прорвалась аж до свого старого каналу й будівлі було оточено бурхливими потоками. А дощ іще не перейшов, і з північного заходу сунулись важкі хмари. Вони обіцяли одну з періодичних злив на цілих два тижні. Та найгірше ще тільки мало статись.

Пташине Місто пурхнуло з свого гнізда, струсило своє пір’ячко й почимчикувало на вранішню прогулянку. Гульк! Фортецю “Мексиканського Джо” замкнено, так само й другу коштовну “рятівничу станцію". Тоді, звичайно, здивована громада, жадібно гукаючи, звернула — вліво чолом! — до “Синьої Гадюки".

Та що ж вона там знайшла?

З одного боку за шинквасом сидів Джеф Пітере — директор тресту, й по шестикульному револьверу лежало біля нього обіруч. Він був напоготові — чи решту давати, чи одсіч. Було ще й троє слуг. А на стіні наліплено десятифутовий напис, що оголошував: “Кожна склянка по долару”.

Енді сидів при касі в чистенькому синьому костюмі, з обмальованою золотом сигарою й пильнував, як товпились юрби. Тут був і міський голова з двома депутатами ради порядку, одержавши дозвіл від тресту випивати за так грошей[425].

Гаразд, сер. Рівно по десятьох хвилинах Пташине Місто зміркувало, що воно в клітці. Отож, ми чекали сутички; проте жодної не було. Громада побачила, що ми її спіймали. Найближча залізниця була за тридцять миль, а поки річку можна буде перебрести, треба було чекати принаймні два тижні. От вони й почали підходити любенько та й заходились кидати долари на шинквас, і зрештою ці звуки злились у якусь ніби ксилофонову гармонію.

Було з півтори тисячі дорослих людей у Пташиному Місті, що вже вийшли з скромних звичаїв юнацтва; і більшість з них потребувала від трьох до двадцяти склянок на день, щоб упорядкувати своє життя. А “Синя Гадюка” була одиноким куточком, де вони могли вбити муху, аж поки спаде вода.

Діло було оброблено прегарно й разом просто, як це буває в усякій справді мудрій махінації.

Близько десятої години срібні долари почали падати на шинквас повільніше й видзвонювали вже темп маршів замість джиги[426]... Але визирнувши з вікна, я побачив з сотню або й зо дві наших клієнтів, що вишикувались лавою біля ощадної каси. Тоді я зрозумів, що вони добувають звідти гроші, які трест висмокче до останку.

Однак о полудні, звичайної обідньої пори, всі розійшлись по домівках. Ми порадили слугам скористуватись перервою й теж пообідати. Тоді ми з Енді полічили, що вторгували. Ми набрали тисячу триста доларів. Виходило, що коли Пташине Місто побуде на острові тільки два тижні, то наш трест зможе влаштувати інтернат при Чіказькому університеті на цілий факультет, ще й подарувати кожному бідному, але порядному техасцю цілу ферму, з умовою, однак, що кожен сам подбає про землю.

Енді був захоплений нашим успіхом і дуже пишався, бо зародки цього плану з’явились у його власній голові. Він зліз із сейфа й засмалив найбільшу сигару, яка тільки була.

— Джефе, — мовив він, я певен, що ніде в світі ви не знайдете здирців із ширшими ідеями щодо поневолення пролетаріату, як фірма трьох, в особі “Пітерса, Сатани й Текера”. Ми певною рукою дали велетенського стусана дрібному споживачеві у печінкову апоплектичну яму. Хіба ні?

Енді налив собі чарку найкращої горілки і дав їй раду. Це він уперше зроду випив, як мені було відомо.

— На знак жертви богам! — мовив він.

А тоді, згадавши так поганських богів, він випив другу за наш успіх. Далі почав виголошувати славу торгівлі та промисловості, почавши