Такехіко Фукунага - Острів Смерті

усіх боків шерехаті стіни, я не можу ступити нікуди й кроку. Т у т мій кінець. Разом зі мною замкнуто й мій час, схожий на загусле повітря, в якому й не ворухнешся. Ні, скоріше між тими стінами була порожнеча. А проте мені здавалося, що час тече, іноді я подумки вигукувала: „Це ніч чи день?” — або думала: „Це я наближаюся до кінця, чи кінець підступає до мене?” Та насправді все було інакше. Від самого початку я залишалася т у т. У труні.

„Здається, нарешті ти зрозуміла”,— сказало в о н о.

…Коли вона розплющила очі, знадвору крізь вікно на неї лилося ранкове світло. Його густий потік ніжно лоскотав їй повіки. Ранкове пробудження завжди було щасливим. Якусь хвилину її не покидало відчуття, що вона вдома, а поряд мати й менша сестричка, але дивна річ — згадка про щасливе пробудження (вчорашнє чи позавчорашнє?) ніяк не воскресала. Вона згадувала себе колишньою, а була вже іншою. Минула ще мить, і вона збагнула, що шибки вибито, а залишилася сама рама, порожнє небо не по-літньому сліпуче, а наче догоряє, отже, світ, який їй ввижається, світ, у якому вона була собою (вчорашній чи позавчорашній?), уже належить минулому. Змінився світ, змінилася й вона. Як тільки вона побачила, що лежить під тонкою ковдрою в канцелярії директора народної школи, перетвореної в пункт швидкої медичної допомоги, то відразу, а може, ще й раніше, відчула такий біль, ніби її обличчя, руки, ноги й плечі горять на вогні, і зрозуміла, що новий ранок зустрів її майже мертвою. Вона підвелась і глянула на синє небо — ще вчора перед сном вона не повірила б, що суцільна чорнота коли-небудь зникне. Цікаво, як минав час тоді, перед сном? Може, й зараз небо за вікном чорне, як ніч, а їй лише приснилося, що вона прокинулася. Ні, це не був сон.

Вона вийшла з кімнати в коридор — там з одного боку видніло білясто-каламутне небо — і попрямувала на яскраве світло. І в коридорі, і надворі, де вона сподівалася подихати свіжим повітрям, стояв різкий неприємний запах. Щось тріщало, стогнали люди, тягло горілим. Можливо, саме ці звуки, що спочатку здавалися їй шепотінням, пробудили її зі сну. Як тільки вона розплющила очі, вони поманили її до себе. І вона пішла. Незабаром перед нею показався стовп чорного диму, а потім гуготливе полум'я, лікарі в білих халатах і ряди трупів.

„І тут пекло. Якийсь незнайомий світ”,— прошепотіла вона, ні на мить не сумніваючись, що це пекло і є тим світом, у якому вона живе. Прокинувшись, вона зрозуміла, що все це не сон, а тому їй залишалося одне: примиритися. Як замову проти смерті, вона повторювала: „Я жива. Я жива”, але не хотіла дивитися на своїх живих земляків і на трупи, огорнуті полум'ям. Вона переконувала себе, що це горять не люди, а речі.

— Сенсей, дайте мені якусь роботу!

— А-а, це ти? — здивувався начальник пункту медичної допомоги.— Ти б краще поспала. Вчора попрацювала і, мабуть, утомилася. Пізніше я займусь твоїм лікуванням. Зараз не маю часу. Поки сонце не припекло, треба прибрати останки людей.

— Розумію. Я вам допоможу.

Саме в цю хвилину до неї звернувся молодий лікар:

— Слухай, може, ти мене заміниш? Тут робота не складна.

На квадрати з колод, трісок і дощок чоловіки складали загорнуті в укривала трупи і, взявши в нещасних якийсь речовий доказ їхньої смерті, обливали їх нафтою. Її завданням було збирати ті докази й разом із записами, зробленими ще при повній свідомості потерпілих, розкладати в пакетики. Коли вогонь згасав в одному місці, то спалахував в іншому. „Спалюють не людей, а речі”,— повторювала вона подушки.

— От біда, про цю дівчинку нема ніятіх записів!

Іноді траплялися безіменні трупи, і тоді рухи лікарів ставала повільнішими. Ледве тримаючись на ногах, вона підійшла до маленького тіла. Мабуть, ця дівчинка нікого не кликала. Правда, їй пригадалося, що хтось (може, саме ця дівчинка) звертався до неї. Вона відгорнула покривало — за ніч обличчя набрякло, але вона не сумнівалася, що перед нею дівчинка, яка вмерла майже на її руках. В останню мить дівчинка скрикнула: „Мамо!” — і вхопилася за неї.

Вона довго дивилася на мертве обличчя, а потім відвернулася вбік — щоб не заплакати. Чого вона тоді не закричала, що це її дитина, що це її менша сестричка? Адже це маленьке створіння дивилося на неї своїми невидющими очима і, чіпляючись уже холодною ручкою за її руку, вважало її мамою або старшою сестрою. І це тоді, коли їй здавалося, що перед нею не річ, а людина.

Маленький труп безіменної дівчинки поклали на купу дров разом з іншими, облили нафтою й запалили. Полум'я шугнуло вгору, дихнуло їй в обличчя нестерпним жаром. І саме тоді вона розпачливо закричала:

— Хоч у труну покладіть! Спаліть, як людину! Це моя дитина! Це моя менша сестричка! Спалювати голою — це жорстоко!

Однак її ридань, слабких на тлі гуготливого вогнища, ніхто з медперсоналу не почув…

Переді мною виднів профіль Ая-тян, що дивилася в сторону моря. Пальці моїх ніг охололи, та ще більший холод проник у душу. „З якоїсь примхи (а може, для того була якась причина?) я привела її сюди, а вона лише наївно поскаржилася на втому, хоча, напевно, свідома того, що тут має щось статися. Не здогадуючись про те, що я давно померла, вона спокійно довірила мені своє життя. Чим пояснити таку її поведінку? Любов'ю?” — міркувала я. Воно відразу відчуло, що мене гризуть сумніви, а тому закричало: „Ти вмерла! Тебе давно поклали в труну, й лише крізь її стінки ти бачиш різні видива. І Сома-сан, і Ая-тян — привиди. Насправді вони не існують. Ти можеш пригадати, що було перед т и м, а твоє життя після т о г о — сон. То чого ж ти вагаєшся?”

Я посміхнулась і заперечила: „Не пхайся в чужі справи!” — а потім додала: „Обійдуся без твоїх підказок”. Я була затиснута у вузенький простір між двома стінами, а тому мені здавалося, що я опускаюся чимраз нижче й нижче. Стрілки мого годинника зупинилися на восьмій годині п'ятнадцять хвилин ранку, після того я жила в нерухомому часі, постійно відчуваючи втрату. В такому стані любов не народжується.

Обернувшись до мене, Ая-тян сказала: „Правда ж, на веранді холодно? Може, перейдемо туди?” — і вона показала очима на вітальню. Я злегка кивнула, але з