Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 60

АВА

Весільна сукня буде червоною. Глибокий, насичений колір, що на сонці виглядає наче кров або вино. А в тінях глибокий аж до фіолетового. Ліф вишитий візерунком з гранатами – чорна гладь зі справжнім камінням замість зерен. На думку Айвен, потрібно вражати розкішшю, якщо вже вчасність шлюбу під сумнівом. Цим демонструється впевненість у виборі і повага до нареченої. Треба дати людям видовище, гідне уваги.

Та зараз я вбрана зовсім по-іншому. Обряд друїдів теж колись проводився інакше. Були свідки, обряди, танці … Тепер лишилося саме таїнство, що проводить жрець, те, яке між нареченими і Богами.

Про людське око ми поїхали в Роузхіл. Як обіцяв Мірган, побачити Рея. Нікого не здивує, що ми знову залишимось там на ніч.

За черговим поворотом стежки дерева розступаються і у просвіт виглядає тонкий серп молодого місяця. Звідси не видно нічого людського – ні Роузхілу, ні поселень біля нього. Лише порослі лісом схили гір. Диким зіллям пахне ніч – свіжим, гірким, як молоді трави, повні буяння соків . Гілля дубів ніби саме кличе вітерець, щоб зігнутися чи відхилитися з нашого шляху. Мірган тримає мене за руку, відпускаючи лише там, де занадто вузько і треба йти поодинці. Тепло його долоні – єдине, що дає відчути свою приналежність до світу людей. Стежка то блищить під місяцем серед скель, то пірнає в густу темряву рваних ущелин, поки не виводить на вершину одного з пагорбів – місця, де ще присутні старі Боги.

Коли ми з Мірганом виходимо на кам’янисту вершину, друїд вже там. Високий, сивий, з довгим волоссям і бородою. За його спиною пагорб обривається  урвищем, тому за його спиною ми бачимо лише небо, всіяне яскравими зірками.

За алтар править дикий валун, на якому стоїть широка чаша. І два шлюбних браслети, судячи з усього – моїх батьків. Я впізнаю густу в’язь важких срібних ободів.

- Станьте по обидва боки жертовника, - жрець розводить руки, вказуючи. – Чи прийшли ви за власною волею?

- Так, - відповідаємо в один голос.

- Чи має хтось з вас зобов’язання, що суперечать укладенню цього шлюбу?

- Ні, не маємо.

- Ні.

- З’єднайте ваші руки над чашею. – ми робимо це і він кладе свою поверх. Повертає її долонею догори і на ній з’являється язик полум’я. Кілька вуглинок палають, доки він промовляє ритуальні слова, з’єднуючи дві долі в одне.

По закінченню перевертає долоню і вуглинка з шипінням гасне в чаші з водою.

- Тримайте чашу вдвох і пийте з неї, - говорить він і відступає. Спочатку це просто - адже краї чаші дуже широкі, та коли половина її порожніє, доводиться нахиляти. Ми робимо це по черзі, через ковток. Останній випиває Мірган і схиляється наді мною, цілуючи, ділячи його надвоє.

Жрець, ледь усміхаючись підступає до нас, дістає з чаші мокре вугілля і по черзі креслить руни на чолі Міргана, а тоді й на моєму. Тоді надягає нам браслети.

- Тепер ви одне ціле. Чоловік і дружина перед богами і світом. Який би обряд не з’єднав вас серед людей, цей залишається першим і істинним. Ідіть… - вказує шлях.

І це не той, яким ми прийшли сюди. Інша стежка в’ється по краю, але сперечатися тут не випадає. Та йдемо ми недовго. Через кілька десятків кроків дерева знову розступаються і ми виходимо на галявину. Вона виглядає зовсім інакше – в глибині її джерело, вода якого збирається в кам’яну чашу і вся вона ніби оточена лісом, та дерева вузлуваті й невисокі. Над нами куполом розкинулось зоряне небо і зірки тепер так низько… заплутались серед віт, що, здається, можна взяти їх в руки, прихиливши гілля.

- Думаю, далі сьогодні не варто йти, - Мірган підходить близько і обнімає мене. – Залишимось на ніч тут, дружино моя, - його голос огортає теплим тремтінням, віддаючись в кожному куточку серця. І я раптом різко відчуваю, він – мій. Ми відтепер віддані одне одному, ми – одне ціле… Зараз, цієї ночі, немає нікого на цьому пагорбі, крім нас. І цілий світ відступає далеко, залишаючи лиш цю ніч, це місячне сяйво, ці зорі в м’яких травах… Руки Міргана розпускають шнурівку сукні на спині, стягують її з плеч. Зав’язки сорочки я розпускаю сама. Мірган також позбавляється одягу. Він прекрасний, ніби створений цілком з цієї ночі, як мрія… але полум’я, яке я відчуваю, торкнувшись його, цілком земне.

В його обіймах я відчуваю себе всім – небом, зірками, матір’ю всього сущого. Ніч виринає з моїх глибин і на якусь мить я – земля, я – гори, я все разом і кожна билинка водночас. Сюрчання цикади і шум водоспада, стукіт оленячих копит на гірських стежках, голос вовчої зграї і дурманний запах молодих трав…владна ласка сильних рук і ніжні губи на моєму тілі , ми сплітаємось в обіймах як язики полум’я – гарячі, спраглі, несамовиті, вічні…дістаємо до неба…

І опадаємо… повільно, як пелюстки… іскри, що згасають у нічному небі…

 

МІРГАН

Я прокидаюсь ще до світанку – від пташиного щебету від кожного дерева, кожного куща. Пригортаю Аву ближче до себе – хоч вже майже травень, та ночі в горах ще холодні. Вона міцно спить, вкрита плащем поверх розпущеного волосся і теплий подих лоскоче мені шию.

Спостерігаю, як поступово світліє небо, як виринає сонце із туманного серпанку за краєм гір. Як медово-золоті промені запалюють кольори на зелених спинах пагорбів, виграють блиском на краплях роси, що вкриває густі трави довкола нас. Я лежу, обіймаючи кохану жінку і відчуваю, ніби зараз народжується світ. Ніколи не думав, що обряди можуть змінити щось в душі. Завжди вважав, що вони щось таке, щоб заявити перед усіма – ось ця жінка – моя, і діти її – мої, і я захищатиму це. Але те, що було цієї ночі… Здається ми торкнулися божества, здійнялися до зір і опустилися в полум’я. І от тепер я лежу тут, у світі, що щойно народився з темряви і виблискує всіма барвами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍