Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

сайт є,— сказав Страйк і розвернув до себе монітор.— Сам видає книжки, вчить чоловіків, як повернути право доступу до дітей, торгує білковими коктейлями й вітамінними добавками. Думаю, він не відмовиться від нагоди з нами поспілкуватися. Це саме такий тип, який радо примчить на обіцянку скандальної слави чи грошей. До речі, про це,— додав Страйк,— як твої успіхи з цією панянкою, що буцімто бачила Марго у вікні...

— Аманда Лоус,— нагадала Робін.— Ну, я ще раз їй запропонувала відшкодувати поїздку до нас, але вона не відповідає.

— То натисни на неї,— сказав Страйк.— Ти усвідомлюєш, що ми вже шостий місяць як...

— Так, я це розумію,— не стрималася Робін.— Мене в школі навчили лічити.

Страйк звів брови.

— Вибач,— пробурчала вона.— Я дуже втомилася.

— Та я теж, але я не забуваю, що ми досі не знайшли досить-таки важливих людей. Наприклад, Сатчвелла.

— Я над цим працюю,— відповіла Робін, підводячись і глянувши на годинник.— Думаю, вже всі прийшли й чекають тільки на нас.

— Нащо Моррис приніс квіти? — спитав Страйк.

— То для Пат. На Валентинів день.

— З якого то дива?

Робін затрималася біля дверей і глянула на Страйка.

— Невже не зрозуміло?

Вона вийшла з кабінету, а Страйк лишився супитися і не розуміти, що має бути зрозуміло. Він знав дві причини дарувати жінці букет: або ти сподіваєшся з нею переспати, або не хочеш, щоб тебе розіп’яли за відсутність квітів. Але до цього випадку жоден з двох варіантів не пасував.

Уся команда зібралася в тісній приймальні. Гатчинс і Барклей сиділи на дивані зі штучної шкіри, Моррис — на складаному пластиковому стільці (їх купили, коли працівників стало більше, ніж наявних посадкових місць), а Пат — на власному офісному стільці з коліщатами. Партнерам, таким чином, лишилося ще двоє незручних пластикових стільців. Робін відзначила, що всі троє чоловіків замовкли, щойно увійшов Страйк; коли вона проводила збори сама, довелося чекати, поки Гатчинс і Моррис обговорять спільного знайомого з поліції, якого спіймали на хабарі.

Яскраві рожеві гербери тепер стояли в маленькій вазі в Пат на столі. Страйк зиркнув на них, а тоді сказав:

— Гаразд, почнімо з Мутного. Моррисе, маєш щось на персонажа в спортивному костюмі?

— Так, маю,— зазирнув у свої нотатки Моррис.— Звати Баррі Фішер. Розлучений, має дитину, менеджер у спортзалі, куди ходить Мутний.

Страйк, Барклей і Гатчинс щось схвально забурчали. Робін обмежилася одним порухом брови. Вона з досвіду знала, що будь-який прояв теплоти чи схвалення Моррис зрозуміє як запрошення до флірту.

— Тож я записався на пробне заняття до тамтешньої тренерки,— провадив Моррис.

«Звісно ж, обрав жінку»,— подумала Робін.

— Поки спілкувався з нею, бачив, як він ходить там і говорить з іншими дівчатами. Він точно гетеро, судячи з того, як він дивився на дівчат на кросфіті. В понеділок у мене тренування, якщо ви, шефе, не проти. Спробую щось про нього дізнатися.

— Гаразд,— кивнув Страйк.— Здається, це наша перша надійна зачіпка: маємо ланку між Мутним і тим, що відбувається в будинку Елінор Дін.

Робін, яка минулої ночі сиділа в «лендровері» під будинком Елінор Дін, сказала:

— Це може бути ні до чого, але вчора вранці Елінор прийняла доставку з «Амазону». Дві великі коробки, на вигляд легкі, але...

— Треба забитися об заклад,— заявив Страйкові Моррис, перебиваючи Робін.— Ставлю двадцятку, що то домінатрикс.

— Ніколи не розумів, що то за радість — щоб тебе шмагали,— задумливо мовив Барклей.— Якщо так хочеться болю, досить просто забути винести сміття.

— Вона така матуся на вигляд, правда? — сказав Гатчинс.— Якби я мав такі гроші, як Шеф Мутного, я б знайшов якусь...

Він намалював у повітрі стрункішу фігуру. Моррис заіржав.

— Ай, про смаки не сперечаються,— заявив Барклей.— Був у нас в армії один: якщо жінка важить менше дев’яноста кілограмів, він у той бік і не гляне. Ми його називали Заклинатель Свиней.

Чоловіки засміялися. Робін усміхнулася — здебільшого через те, що Барклей дивився на неї, а вона йому симпатизувала. Вона була надто утомлена й деморалізована, щоб справді оцінити гумор. Пат сиділа з виразом знудженого терпіння на обличчі, мовляв, що з чоловіків узяти.

— На жаль, у неділю я маю їхати до Корнволлу,— сказав Страйк,— тож гадаю...

— І на чому ти туди поїдеш? — спитав Барклей; вікна офісу аж трусилися від дощу.

— На джипі,— відповів Страйк.— Моя тітка вмирає. Схоже, що їй лишилися лічені дні.

Робін стривожено глянула на Страйка.

— Я гадаю, через це нам важко буде покрити всі зміни,— буденним тоном провадив Страйк,— але нічого не вдієш. Думаю, нам слід і далі приглядати за самим Шефом Мутного. Моррис покопає в бік цього типа зі спортзали, інші стежитимуть за будинком Елінор Дін. Хтось має що додати?

Чоловіки похитали головами, а Робін була надто утомлена, щоб піднімати тему коробок з «Амазону» і промовчала.

— Тоді переходьмо до Листоноші.

— Маю новини,— лаконічно повідомив Барклей.— Вона повернулася на роботу, я до неї балакав. Ота твоя жіночка,— кивнув він до Робін,— така мала, у великих окулярах. Я зайшов і ну її питати.

— Про що це? — спитав Моррис, бруднувато усміхаючись.

— Про світлотінь у пейзажах Джеймса Даффілда Гардинга,— відповів Барклей.— А ти що думав, я її спитаю, котрий футболіст із Ліги чемпіонів їй подобається найбільше?

Страйк засміявся, і Робін теж. Приємно було, що Моррис виставився дурнем.

— Я такий, коротше, прочитав назву під його портретом, а потім за рогом глянув на телефоні, що до чого,— провадив Барклей.— Хотів