Микола Данилович Руденко - У череві дракона

минав тільки шістнадцятий. Зараз, оглядаючись на своє минуле, пробую тверезо оцінити, що сталося в той вечір: я побачила Василя саме тоді, коли в дівчині зароджується потреба кохання, а він був саме в тому віці, коли в чоловікові найповніше розквітають його сила, врода і розум.

Я не могла заснути, мене гойдали якісь внутрішні хвилі, щось млосне, солодке і трохи страшне.

А може, я заднім числом приписую собі ті почуття, які прокинулися в мені значно пізніше? Можливо, щось є від цього. Людині важко відшукати початок свого кохання, якщо воно було єдине у її житті. Здається, воно існувало завжди, мало не від народження. Та добре зосередившись, вивчаючи кожен порух власної душі, я все ж таки мушу сказати: саме тоді я відчула щось зовсім не те, чого шукала в дотиках дядькової руки.

Я завжди ідеалізувала батька. Все те, що якось було з ним пов’язане, здавалося мені високим, прекрасним. Для мене було великою несподіванкою, що його друг виглядає зовсім не старим, — він сильний, мужній, як і належить бути героєві. Дядько Сашко проти нього виглядав старезним дідом — мабуть, через свою бороду.

У той час я зачитувалася «Спартаком», шукала довкола себе людину, яка була б хоч трохи на нього схожа. Інколи мені здавалося, що на нього схожий наш учитель математики. Він був суворий, вимогливий, я часто перед ним пекла раків. І саме ота суворість викликала мою пошану. Та все ж математик наш не був для мене справжнім героєм, таким, як мій батько.

В образі Василя я побачила одночасно і риси Спартака, і риси батька, якого у власній уяві ставила поруч із цим відважним полководцем.

Звісно, до справжнього кохання було ще далеко, я тоді ще навіть не уявляла, як воно виглядає. То був невиразний трепет дівочої душі, передчуття чогось великого, незвичайного.

Треба сказати, що ті роки, які я прожила в дядька, були для мене доброю школою. Мені легко було вчитися, бо дядько разом зі мною всю шкільну програму повторював.

Де й коли він здобув освіту, я цього не знаю. Закінчив чотири класи церковнопарафіяльної школи, але знав стільки, що мої вчителі не соромились до нього на пораду приходити. Був книголюбом, інколи до ранку зачитувався. Саме тоді і я книжки полюбила.

Тим часом за столом тривала розмова про колгосп, про індустріалізацію та про ту загрозу, котра висіла над народом нашим.

Ось я почула голос дядька:

— Колись люди природу інакше побачать. Не так, як зараз. — Дядько, видно, висловлював якусь свою потаємну мрію, тому кожне слово супроводжувалося паузами. — Зараз ми як на неї дивимося? Беремо від неї те, що нам потрібно. Житло, одяг, їжу… Ну, скажімо, взяли. А далі?..

— Що ж далі? — здивовано запитав Василь. — Добробут людський поліпшувати. Щоб кожному за потребою.

— Е-е, брат! Може, кожному по літаку видаси? Потреби ж не однакові.

Вони знов помовчали. Василь трохи нахилився — і я побачила його обличчя, освітлене жаром від печі. Мені здалося, що він роздумував про щось велике, докорінне.

— Ти що, в комунізм не віриш? — нарешті кинув він суворо.

— Не поспішай. Я ось про що кажу, — уточнив дядько. — Є різні люди. Одні, брат, люблять природу, другі… Себе в природі. Тільки себе… Такій людині всього замало. Золоту гору для неї споруди — мало!.. А мені, наприклад, цієї хати досить… Бо що ж мені в хаті робити? Тільки виспатись… Усі мої багатства там — на полі, під сонечком та під хмарами. Я цей світ, Василю, ні на які палати не проміняю. Вся душа моя тут… Вийдеш, брат, уранці, оглянешся… Світе мій! Чого ж ото люди за якісь багатства б’ються? Діаманти, золото… Все ж це мертве. Або, скажімо, особиста влада… Хіба у мене влади немає? Мене земля слухається. Який же король зі мною змагатися годен?.. Для мене, брат, справжній король той, хто землю наскрізь бачить. Але такі тепер не в пошані. Начальство правди боїться.

— Знаєш, друже, — приглушеним голосом заговорив Василь. — Чим довше тебе слухаю, тим більше переконуюсь, що ти чимось дуже невдоволений. Ніби тебе щось палить ізсередини.

— А тебе не палить? Я кажу про голодомор, який…

— Те вже минулося й не повернеться ніколи.

— Може повернутися, Василю. Великий, дуже великий гріх вчинила влада перед природою. Або перед Богом. Це, власне, однаково.

— Що ж то за гріх, Олександре?

— Ти можеш уявити людину, яка відрубує собі ногу, аби зварити її, ну, щоб погамувати голод? — Василь мовчав, тим часом дядько Сашко продовжував. — А ми це робимо, друже. Так ми свої заводи будуємо. За рахунок самоїдства. Сільське господарство руйнуємо, заводи майструємо. А земля, брат, цього нам не простить.

— Земля — що? Аби люди простили.

— Ні, Василю. Все навпаки. Якщо людям роти позамикати, через покоління вони вже забудуть про голодомор. А земля пам’ятатиме. І прийде такий час, коли вона скаже: годі, більше не дам. Бо ви вже й мене з’їли. Знаєш, Василю, що тут найстрашніше? Те, що селянин перестав бути господарем хліба. Цим ми, брат, Христа розіп’яли. І Богоматір гірко кривдимо — земля своєї частки не одержує. Ти ж поглянь: худобу понищили, годувати її нічим… Скажи, ти в літню спеку коров’ячого кізяка зрушував з місця?

— Звичайно. Але в тебе все згромадилося до однієї купи — і Христос, і Богородиця, й коров’ячі кізяки.

— То, мабуть, бачив: під ним завжди є волога. А чому? Бо він живий — отой кізяк. І землю він робить живою… Зверни увагу: Богородиця куди свою дитину поклала? До ясел. Гадаєш, це випадково? Через ясла вона й сама поживу дістає. Син годує матір.

Василь