Такехіко Фукунага - Острів Смерті

сховаєтеся під москітну сітку? Я не думав, що ви така боягузка.

— Але чарівна…— кинула Мотоко.

У цих спокійно вимовлених словах вчувалася скоріше іронія, ніж приязнь. „Щось їй і тут не до вподоби”,— сяйнуло в голові Канае. Здавалось, ніби за час відсутності Мотоко ще більше віддалилась від нього.

— Варто було б запастися ще одною свічкою, бо невідомо коли подадуть струм.

По той бік вікна дощ і не збирався вщухати. Небо дедалі темнішало, і ось уже ледь-ледь видніло тільки обличчя Мотоко й посуд на столику. Канае знайшов свою склянку і випив теплуватий ячмінний відвар. При закритому вікні в кімнаті стало душно.

— А ви, Мотоко-сан, не боїтеся грому?

— Та ні. Я ж не мала дитина.

— А взагалі ви чогось боїтеся?

— Начебто нічого. А ви, Сома-сан?

— Ви питаєте, чи боюся я землетрусу, грому, пожежі та батька? Не дуже. Хіба Сімми, головного редактора. І трохи вас, Мотоко-сан.

— Мене? Дивно. Чому?

— Бо я не можу вгадати, коли ви розсердитеся.

Мотоко голосно засміялася, а в наступну мить знову поблизу торохнув грім, і Аяко, зойкнувши, кинулась на підлогу.

— Не бійтеся,, блискавка вдарила тепер трохи далі, бо між її спалахом і звуком минув деякий час,— підбадьорюючи дівчину, пояснював Канае. Її руки тим часом судомно вчепилися в його коліна, але Мотоко з-за столика, напевно

цього не бачила. І все-таки душа в Канае була не на місці. У кімнатній тиші відлунювало тільки зловісне лопотіння дощу об вікна. Крізь запітнілі шибки всередину проникало чимраз менше надвечірнього світла.

— Та, мабуть, я сфальшивила, коли сказала, що нічого не боюся. Бо насправді я живу в страху. Якщо подумати, то найбільше я боюся себе.

— Це ж чому?

Мотоко задумалася, проти світла її обличчя не було видно, все, крім вікна, здавалося чорним, як морська безодня.

— Ви цілісінький місяць були в Хіросімі?

— Ага…

— Зупинялися у знайомих? Мабуть, у вас там є родичі?

— Я все втратила.

Така відповідь не задовольняла Канае, але допитуватися пропала охота. Йому н€ вірилося, що Мотоко жила протягом місяця в готелі. Коліно під рукою Аяко якось дивно розігрілось і спітніло.

— Аяко-сан, заспокойтеся, грім уже віддалився.

Дівчина ворухнулася, забрала руки з його коліна, але сиділа, опустивши голову, майже поряд.

— Було так страшно,— ледве видушила вона з себе.

— Значить, ви боягузка.

— Особливо боюся грому. Нічого не можу з собою вдіяти.

Дощ трохи втих, час від часу по небу прокочувався грім. Канае підвівся і знову підійшов до вікна.

— Відчиню на хвилинку, бо душно. Думаю, всередину не бризкатиме.

Крізь відчинене вікно йому в обличчя вдарив вологий вітер. На городі в напівсутіні виблискували водяні струмки.

— Мабуть, така злива завдала шкоди городині Нісімото-сан,— вертаючись до столика, навмання проказав Канае. Його коліно знову опинилося поруч з Аяко.

— Поки мене не було, ви здружилися? — несподівано озвалася Мотоко. Її голос, що наче промацував усе в темряві, злякав Канае, здригнулась і Аяко.

— Зовсім ні,— відповів гість.

— А ви не ображайтеся.

— Та я не ображаюся: Аяко-сан, я кажу правду чи ні?

— Правду. Оскільки вас, Мотоко-сан, не було, то я…— Аяко запнулась, але останні слова прозвучали, як зітхання.

— На біса така соромливість! А я гадала, ви знайдете спільну мову. Ая-тян, ви їздили на море?

— Ні, не їздили.

— Взяли б із собою Ген-тяна, він був би такий радий. От дивні люди!

„Напевне, Аяко почервоніла”,— подумав Канае. „Ви їздили купатися на море? ..” Ні, Аяко не відважилася кудись із ним поїхати — ні на море, ні в гори. Не спокусилася також і його пропозицією вирушити на Хоккайдо. Чогось побоювалася. І все-таки, зустрічаючись іноді з нею, він почав думати про неї як про свою наречену.

— То, може, хоч у кіно ходили? — не відступала Мотоко.

— Ні.

— Невже й з дому не виходили?

— Ходили тільки на храмове свято. Адже Сома-сан рідко навідувався.

Тепер і йому не годилося мовчати.

— Бо я був зайнятий. Узяв відпустку на тиждень, щоб з'їздити до батьків. Тож потім уже не мав вільного часу. Життя службовця не райське.

Канае здалося, ніби по обличчю Мотоко пробігла тінь зневаги.

— От підібралося двоє скромників!

Ніхто з них не відповідав. „Аяко завжди сором'язлива,— міркував Канае.— Під час весняної прогулянки по парку вона переживала через те, що разом з нею не було Мотоко. Цей її настрій давався взнаки й пізніше, видно, прогулянку зі мною вона вважала зрадою подруги. Раз забрала собі це в голову і відтоді вже не зрікалася. Бо Мотоко прискіплива”.

— Запалити свічку? Мабуть, струм ще не скоро подадуть.

Кімната була в цілковитій темряві. Канае вийняв сірник і запалив свічку на столику. Кволий миготливий вогник освітив дівочі лиця. Канае поставив свічку на попільничку й прикурив від вогника цигарку. Здається, дощ уже перестав, а прохолодний, як восени, вітерець з вікна коливав полум'ям.

— Мотоко-сан, що ви робили в Хіросімі?

— Я? Нічого.

— Мабуть, відзначали річницю водневого бомбардування? Адже з того часу минуло вісім років.

— Я їздила не заради цього.

— А заради чого?

Якийсь час Мотоко мовчки дивилася на полум'я свічки, а потім сказала:

— Ви хочете багато знати.

Канае засміявся.

— Це ви доскіпливі. Не даєте просвітку мені та Аяко-сан.

— Нічого подібного. Просто мене смішить ваша сором'язливість. Бо мені до всього байдуже.

— Я вас не розумію. Цілий місяць ви провели в Хіросімі, а кажете, що нічого не робили. Я думав, ви зважилися взяти участь у боротьбі за мир.

Мотоко прикурила від свічки цигарку з пачки гостя, а він тим часом загасив свій недопалок.

— Я не з тих, що включаються у рух за мир. У Хіросімі, а точніше, серед потерпілих від водневої бомби, є два типи людей. Одні вважають свій гіркий досвід унікальним і не перестають розповідати вголос про страхіття водневого бомбардування. Сенс життя вони вбачають у тому, щоб, залишаючись свідками трагедії, показувати свої рани людям, проклинати атомну бомбу і своїми протестами не допустити повторення світової війни. Це їхній обов'язок. Ви, Сома-сан, та й не тільки ви, мабуть, гадаєте, що всі жителі Хіросіми такі. Насправді це не так. Є чимало інших людей. Звісно, вони теж ненавидять водневу бомбу, але хотіли б забути про пережите, забути про страждання, якби це було можливе. Оскільки вони не здатні допомогти собі, то й не беруть участі в русі, мета якого врятувати інших.

— Я думав, ви належите до першого типу людей.

— До сміливих? Хіба я чимось схожа на них? Як послухаєш їх, то виходить, що тільки слабодухи та боягузи мовчать або