Гжендович - Відтепер я – твій меч, Гжендович

його нацькувань послухалися інші й пішли всупереч наказу.

— От і будь… нічого, — насилу стримав посмішку Садар, примушуючи коня їхати далі.

— Що робитимеш, пане? — спитав Разючий, коли їх з принцом і хлопчаків розділила пристойна відстань.

— Спочатку ввічливо їх попрошу забратися, все ж таки Анаторіс досі під патронатом Мадерека, а отже, присутність рагардців можна розцінювати як вторгнення.

— Але ж війну не оголошено.

— Тому й попрошу ввічливо, вказавши, що гості вони тут несподівані та небажані, а отже, настав час і честь знати.

— І вважаєш, вони тебе послухають? — Азіт недовірливо примружився.

— Вважаю, що на тебе чекає важкий бій. Тут усе складніше, ніж тоді у Сідерімі. І воїни сильніші і до нападу готові. Тоді ти гідеріан застав зненацька, тому й перевага спочатку була на твоїй стороні.

— Сам кажеш, що тут так не вийде. Я воїн, а чи не стратег. На що розраховуєш, зізнайся? — легка усмішка торкнула губи недоторканого — він точно знав, що його пан не просто так вирішив поткнутися прямо до табору ворога.

— На те, що ми приїдемо до них удвох. Адже ніхто не сприймає всерйоз загрози від усього двох вояків проти трьох сотень.

- І-і-і? - Зацікавлено простяг Азіт.

— І це буде несподіванкою для них, — Садар вишкірився в дуже кровожерливій усмішці. Якби зараз його бачили рагардці, то за одним виразом обличчя здогадалися б, що варто боятися людини, яка так усміхається.

Розділ восьмий

- Дій силою, покладайся на розум.

- Як це?

- Сам зрозумій. Коли зрозумієш, зможемо говорити нарівні.

— І все ж я не даремно тебе вибрав, пане.

Мадерек, рік 2566

Сиве волосся, стягнуте в хвіст нижче лопаток, стікало по білої хламіді жерця, що схилився над паперами. Невелика скромно обставлена ​​кімната разюче відрізнялася від химерних і дорогих покоїв, якими ряснів палац. Тут все було за потребою і без тіні розкоші: письмовий стіл та стілець, низька тахта, стелажі книг повністю приховували стіни. М'які, бежево-пастельні тони, на відміну імперських: блакитних із золотом. Навіть повітря різнилося, немов пах ладаном і умиротворенням. Але й сюди проникав запах тамариску.

За хвилювання, що відбулися за останній час у прикордонних провінціях імперії, турбували Кирита набагато більше ніж імператора. Імператор був молодий і багато чого не розумів, успадкувавши трон занадто рано. Колишній владика Мадерека буквально згорів у лихоманці хвороби за лічені місяці, залишивши старшому синові неосяжну країну. Нагірієз виявився недосвідчений і не готовий до управління цією громадою, і основні тяготи лягали непідйомним тягарем на плечі Верховного жерця. Як глава духовенства пустельної імперії, він повинен був утримати державу біля керма світової політики, благо государ не сильно чинив опір його рішенням, приймаючи як належне втручання Кирита в управління країною.

На незайманому зморшками, майже юному обличчі молодо і з викликом світилися чорні очі справжнього сина пустелі, різко контрастуючи з тією мудрістю та неабияким розумом, що ховалися у погляді. Про спритність та підступність Кирита при дворі ходили не чутки, легенди — так просто не стають Верховними жерцями такої великої імперії. Тим більше, у такому молодому віці. Багато хто все ще пам'ятав, як тридцять років тому сорокарічний Кирит посунув конкурентів, став правою рукою імператора, очоливши духовенство Мадерека, сконцентрувавши в руках практично більшу владу, ніж імператор. Суднали багато, але в таємниці. Хоча ніякі таємниці не могли сховатися від всюдисущого жерця.

Говорили з побоюванням, але ще більше побоювалися, якщо Кирит власноруч брався за якусь справу: це могло означати лише важливість вищого ступеня. Такі речі завжди насторожували царедворців. А з приходом на трон Нагірієза взагалі стало туго тим, хто намагався урвати шматок посолодший для себе — жрець невідступно дотримувався інтересів імперії і правитель повністю покладався на слово першого негласного радника, яким не забарився Кирит. Він ніби перейшов у спадок від колишнього владики синові. Втім, жерця це не бентежило. Він усміхався, чому його обличчя нагадувало мордочку піщаної лисиці, і робив свою справу, підносячи Мадерек на вершину. Блискавичним злетом на світовій арені імперія була завдячує саме йому.

І вперше за всі роки правління Кирит був серйозно стурбований, зіткнувшись із лютим поглядом сірих очей.

— Невже тебе так хвилює цей сидеримський хлопчик? — генерал останнім часом став частим гостем у Кирита, і зараз розвалившись на кушетці та потягуючи вино, спостерігав за жерцем.

— Уяви собі, справді хвилює. Є в ньому щось таке, що робить його небезпечним. Причому небезпечним настільки, що це позначиться на імперії та її становищі, — відповів той, перечитуючи чергову доповідь від шпигунів з Рагарда.

- Та що він може? Його країна не просто зруйнована, вона знищена. Союзників немає, та й навряд чи з'являться. Кому потрібен спадкоємець крихітної держави, тим більше, якщо цієї держави більше немає — пляма на карті, і не більше, — Кассим дивувався.

— Знаєш, все ж ти… надто солдат. Таким, як він не потрібна країна, такі — сама країна найсильніша. Великим щастям для держави є народження такого спадкоємця. Сидериму пощастило — якби гідеріани його не знищили, то право спадщини не дійшло б до Садара, залишився б добрим воєводою та радником при браті, — Кирит розвернувся до генерала і зміряв того досить зневажливим поглядом.

— Знаєш, іноді мені хочеться врізати тобі, незважаючи на те, що ти — Верховний жрець, — скривив у недобрій усмішці губи генерал.

— А вріж, подивимося, чого з цього вийде, не дівиця — скаржитися не втечу, — Кирит повернув усмішку гірше за генеральську. Кассим, мабуть, вирішив випробувати удачу і, різко підскочивши, прицільно намітив швидким кулаком у щелепу жерцю. І тут же виявився повернутий на кушетку м'яким випадом, непомітно, але, блискавично витягнутий власною вагою. Дотику Кирита він майже не відчув.

- Що це було? — очі воїна округлилися. Так легко від нього ще ніхто не уникав.

— Хм, мечем ти здатний махати, Яростний Касіме, сперечатися не стану, у поєдинку на мечах я й секунди не протримаюся проти тебе. Але голими руками… знай своє місце, хлопче!

Імператорська рада розташувалася на відкритій веранді, за обговореннями насолоджуючись вечірньою прохолодою, що опустилася на Мадру. Радники вальяжно розкинулися на численних подушках, обмахуючись віялами і осушуючи кубок за кубком, вгамовуючи спрагу вином. Зазвичай обдаровуючи принизливими поглядами всіх цих пристосуванців і підлабузників, Кирит цього разу не звертав уваги на аристократів, що називають себе помічниками правителя, і, сидячи на низькому табуреті, щось старанно виписував у пергамент, чим нервував присутніх набагато більше, ніж витончено полі брудом, чим часто