Нестор Гарсія Канкліні - Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні

столітті масових трудових міграцій та політичних і економічних вигнань, коли люди втікають від воєн і від урядів, які глобалізують макроекономіку таким чином, що залишають поза межами всіх тих, хто не належить до еліт. Якщо цей процес і розпочався раніше, ніж те, що можна, власне, визначити як глобалізацію, саме завдяки змінам другої половини ХХ століття він досяг такого масштабу, що, наприклад, п’ята частина мексиканців і четверта частина кубинців мешкають у Сполучених Штатах. Лос-Анджелес став третім містом за кількістю мексиканців, Маямі – другим за кількістю кубинців, Буенос-Айрес – третім за кількістю болівійців. Як сприймати націю, якщо більша кількість її представників мешкає в іншому місці? Як формується уявлення про місто чи державу, якщо значна кількість їхнього населення не є тутешніми, коли книжки, кінофільми і телепрограми, в яких йдеться про нас, продукуються у віддалених пунктах спостереження.

Листівки для бестіарію глобалізації

Якщо щодо кожного аспекту соціального життя є сенс консультуватися в експертів з розповідей і метафор, якими є митці й письменники, це ще більшою мірою стосується тих випадків, коли феномен, який намагаємось описати, є замкнутим і посилається на інші місця та на інших людей. Як часто трапляється в історії, метафоризація незрозумілого, коли робиться натяк на надто швидкі й насильницькі порушення звичних ідентичностей, інколи створює примирливі уявлення. В інших випадках уявляють монстрів.

1. Тридцять шість прапорів різних держав зроблені з пластикових коробок, наповнених фарбованим піском. Прапори з’єднані трубами, всередині яких бігали мурахи, руйнуючи та змішуючи їх. Юкінорі Янаґі зробив першу версію цього витвору в 1993 році для Венеціанської бієнале. У 1994 році він відтворив його у Сан-Дієґо в контексті виставки багатонаціонального мистецтва inSITE з прапорами держав трьох Америк. Через кілька тижнів їхні символи стало неможливо розпізнати. Витвір Янаґі може бути інтерпретований як метафора, що зображує трудівників, які, мігруючи світом, руйнують націоналістичні й імперіалістичні прояви. Однак не всі відвідувачі це зрозуміли. Коли митець презентував свій витвір на Венеціанській бієнале, Товариство захисту тварин домоглося закриття його експозиції на декілька днів, щоб Янаґі не міг продовжувати «експлуатувати мурах». Інше несприйняття було пов’язане з тим, що відвідувачі не приймали вигляд порушення відмінностей між державами. Митець натомість намагався довести свій експеримент до знищення меж між ідентичностями: мурахи того виду, який був відібраний у Бразилії для Бієнале у Сан-Паулу у 1996 році, здалися Янаґі занадто повільними і він на початку виставки висловив свої побоювання щодо того, що вони не встигнуть достатньою мірою видозмінити прапори.

Метафора вказує на те, що масові міграції та глобалізація можуть перетворити сучасний світ на систему потоків і взаємодій, в яких розчиняться відмінності між державами. Демографічні показники не підтверджують ані цієї картини тотальної пов’язаності, ані загальної транснаціональної мобільності. Загальна кількість осіб, яка залишає власні країни, щоб поселитися в інших протягом періоду, трохи більшого за рік, коливається між 130 та 150 мільйонами, тобто 2,3 відсотками населення світу. «Планета кочівників», якою особи переміщуються та циркулюють насправді щоразу швидше – роз’яснює Ґільда Симон – при зниженні цін на світовому рівні, у дійсності населена осілими людьми, і уявляння світу, який перетинають неконтрольовані хвилі міграцій, є лише одним з багатьох кліше (Simon, 1999: 43).

Навіть у межах економіки не може сформуватись ідея того, що глобалізація замістить держави і ми будемо жити у світі без кордонів. Фінансові ринки повністю глобалізовані, і те, що за останні п’ять років у п’ять разів збільшилися трансакції, надає їм значної ваги в економіці загалом. Однак більша частина торгівлі досі має характер національної або внутрішньорегіональної і тиск глобалізації сприяє регіональному об’єднанню економік, що посилює спроможність прийняття рішень окремими державами, особливо в Європі (Giddens, 1999: 40–46). Що ж до культури, як я продемонструю в наступних главах, у ній існують глобалізаційні тенденції, особливо в культурних індустріях, однак не буде правильним говорити про глобальну культуру, яка б замінила національні, якщо лише невелика частина кінематографічної, музичної й інтернет-продукції, що вироб­ляється, позбавлена локальних рис.

Деякі антропологи приймають наратив «глобальна схема потоків культури», за висловом Ульфа Ганнерца, із зауваженням, що взаємодія не є недискримінованою. Цей спеціаліст із «транснаціональних зв’язків» уточнює, що «потоки мають напрямки» і сценарії, які переважають. Які саме сценарії превалюють? Він зазначає «Нью-Йорк, Голлівуд і мережу Світового Банку» (Hannerz, 1997: 13). Ми можемо розширити цей перелік, однак цим ми підтвердимо, що майже всі основні символи глобалізації знаходяться у Сполучених Штатах і Японії, деякі в Європі й майже жодних у Латинській Америці. Ганнерц також наводить приклади контрпотоків, виставки африканських митців у Лондоні та групи терапевтів у Осло, робота яких засновується на малайських техніках інтерпретації сновидінь. Однак ці й інші визнання периферійних ремісництв, літератури і знань не дають змоги забути про «асиметричність потоків», яка виявляється у нерівному розподілі фундаментальних умінь і сучасних інституційних форм, базової і вищої освіти західного типу, практики адміністрування і біомедичних знань. Тому Ганнерц стверджує, що легкість, з якою відбувається циркуляція та контрциркуляція благ і меседжів, не ліквідує відмінностей між «центрами» та «периферіями».

Глобалізаційні зміни інколи відображаються в мистецьких або літературних метафорах, які слугують для того, щоб унаочнити нові умови взаємодій у культурному розмаїтті світу. Попри це, потрібно співвідносити ці уявлення з конкретними макросоціальними показниками, щоб знати, якими є межі зрозумілості метафори і коли її потенціал уявленості втрачає евристичну цінність.

2. Взаємодія з тим, що перебуває поза межами локального, може створити уявлення, ніби ідентичності зникають, або може спонукати до пошуків глобальних невизначених моделей. Театральний режисер повертається на вулиці Монтевідео, де в дитинстві грав у футбол, і згадує, що коли цей вид спорту був просто грою, а не бізнесом, відносини між дітьми також були іншими. Щоразу, коли хтось забивав гол, вони всі відзначали це груповими обіймами, що «були можливістю стати не лише обличчям до обличчя, а й тілом до тіла, демонструючи різновид єдності» в межах району або вулиці, перекритої для гри. Сьогодні той, хто забиває гол, та інші слідом за ним теж його відзначають, але «вітаючи уявну публіку, аудиторію так, ніби вона є перед ними». Вже не встають у коло, але так – як вони це бачать у телетрансляції матчу – вітають «світову публіку» (Galli, 1991). Ці більш «абстрактні» відносини з віртуальними масмедійними трибунами, які ми зустрічаємо також і в інших містах, включають жести відомих гравців із різних держав. На вулицях Мексики я бачив дітей, які після голу бігли по краю поля до уявного партеру, і один повторював акробатичні трюки Уґо Санчеса, інший – заколихування немовляти, яке почав робити Бебето[11] після того, як став батьком, інший – звивання «неапольського