Жан Саніта - Чи любите ви Вагнера?

«Я впевнений, що сам він весь час каже Тентен… Тентен, а не Шарло; до останнього часу він тільки так його й називав. Чортяка, цей Альбер. О, перепрошую, — Мато».

— Як, ти ще тут?.. Прощавай, моя кохана Венера!.. Я простягаю тобі руку, чуєш? Я весь до твоїх послуг.

Жюль Грак чи Кай Гракх, як називали його друзі, обняв Марі-Те за талію і поцілував у чоло. Дзвінкий поцілунок примусив обернутися студентів і студенток, що жваво розмовляли у вестибюлі університету, тупаючи ногами від холоду.

Марі-Те звільнилася з надто палких і тривалих обіймів і вигукнула з удаваною образою:

— Мені не потрібні твої послуги, любий Кай, особливо такі.

Жюль Грак смиренно зітхнув:

— Шкода. Я ж від щирого серця.

— Охоче вірю.

У Жюля Грака, міцного двадцятирічного хлопця з товстими губами, біляве волосся кумедно куйовдилось, а голубі очі були на диво бистрі. Він не вражав красою, зате коли посміхався, обличчя його ставало напрочуд симпатичним. Посмішка незвичайна, щира й тепла, наче літній полудень. Вона промовляла про м’якосердість і благородство, хоч він часто поводився умисне розв’язно.

— То ти підеш, чи лишаєшся тут? — запитав він Марі-Те.

— Йду.

— Я теж; бачиш, як добре! Чи можу я, моя люба, піти разом з вами?

— А що каже твоє серце?

— Дякую, тисячу разів дякую тобі. Тепер я житиму спогадами про цю мить. Боже мій, вона сказала «так»! Вона погодилась…

Він молитовно склав руки і побожно звів очі вгору.

Марі-Те схопила його за руку і повела до дверей.

— Ходи-но швидше, дурню!

Вони вийшли з університету. Годинник вибив пів на десяту. Пухнастий сніг, що повільно падав з важких хмар, які пливли над дахами будинків, приглушував дзвін.

— Що ти робитимеш зараз, люба? Думаєш про той підручник? — запитав Жюль Грак.

— Ні, не про це. Думала про зустріч із «старим».

— Он воно як!

— Так… хотіла знати його думку про мою писанину.

— Про твою писанину? Ти хіба пишеш?

— Дрібничка. Книжечку з історії Оверня. Я її майже закінчила.

— Здорово! Що ж він тобі сказав?

— А це тебе справді цікавить?

— Ну звичайно, люба.

— Він уважно читав її протягом сорока п'яти хвилин і…

— І?

— …і сказав таке: залишає бажати кращого композиція, багато зайвого. Але в цілому події висвітлено і оцінено правильно.

— Поздоровляю! Почути таке від «старого», знаєш…

— Почекай, це не все. Він вважає виклад енергійним, таким — я підкреслюю, — що вражає стислістю, сміливістю стилю й метафор.

Жюль Грак здивовано присвиснув. Марі-Те нетерпляче вдарила його долонею по руці і вела далі:

— Правда, мушу сказати, що він тут же додав: але ви іноді затемнюєте зміст і часто висловлюєтесь надто хитромудро. Порада: уникати періодів, робіть фрази коротшими.

— Інакше кажучи, не розводь теревені. Розумна порада. Послухай, ти маєш при собі оцей шедевр сучасної історичної науки?

— Він зараз у мене.

— Я б хотів почитати.

— Гаразд, візьми. Повернеш у суботу. В неділю я хочу ще попрацювати над ним.

— Я покладу його в голови, моє серце.

Вона відкрила сумочку, дала Жюлю рукопис, і той дбайливо сховав його в широку кишеню своєї заяложеної канадської куртки.

Якийсь час вони йшли мовчки. Коли опинилися на розі бульвару Карно і вулиці Бан-сак, до них гукнув якийсь рудий, головатий хлопець.

— Привіт, молодята!

— Привіт, Даннері.

Вони звернули на вулицю Бансак, демонстративно прискоривши крок, але небажаний знайомий наздогнав їх і почав базікати, самовпевнено й пихато. Його самовдоволена фізіономія так і випромінювала дурість. Він торохтів, як млинок, не цікавлячись думкою супутників, і за весь час розмови хіба що раз глянув на них.

Змучений Жюль Грак шукав приводу, щоб якось спекатися його. І він раптом вигукнув, розраховуючи на те, що рудий обов'язково зацікавиться і перепитає.

— Аякже, все це не що інше як наслідки війни.

Ошелешений рудий витріщився на нього.

— Що? Яка війна?

Жюль Грак цього тільки й чекав.

— Остання війна, звичайно. Я син генерала Камброна і на тебе чхати хотів.

Промовивши це, він взяв за руку Марі-Те й залишив вкрай приголомшеного рудоволосого брахіцефала.

— Ну й тип, якийсь маленький огидний хробак.

Жюль Грак мало не задихнувся від ненависті.

— Нікчемний паразит, гидо…

— Я згодна з тобою, Кай, заспокойся вже.

— Хай тільки ще звернеться до мене, хай тільки насмілиться хоч слово сказати, і я задушу його; чуєш, Марі-Те? Я з його голови-гарбуза кисіль зроблю! Цей вилупок живе з чорного ринку. Наживається на труднощах війни і розкошує! Він лупить грошики з усього: продає масло по 350 франків за кіло, вино по 13 франків за літр, сахарин по 250 франків за сто пакетиків… Здається, він продає бошам ще й шкіру. Уявляєш, записався на медичний факультет. Та він здатний потягти нутрощі з анатомічного театру і перепродати їх торговцям тельбухами!

— Все це правда, старий. Сьогодні учень коледжу пропонує своєму директорові довоєнну шовкову сорочку в обмін на спирт, а тоді робить з нього лікер і міняє на сигарети.

— Це свідчить про те, що твій учень такий же негідник, як і той хробак.

— А що поробиш? Коли хочеш шматок смаженої свинини, то, будь ласка, — продай тільки спершу срібні свічники тітки Агати. Та вона зробила краще: виміняла їх на кіло цукру. Облишмо це, зараз усі живуть з чорного ринку.

Жюль Грак гірко розсміявся.

— Просто чудово!