Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

узліссі Діброви, у Вільхівці, в Мурзинцях чи в балках біля Водяників.

Збір урожаю ставав подією. Важка робота, криваві мозолі на долонях і надвечір — «незмінний результат»: велика втома, ціла вантажівка картоплі, моркви, цибулі, гарячо-жовтих кабаків, кукурудзи, мішків квасолі й буряків та іншого збіжжя, яке так духмяно пахне у вантажівці і яке ще треба перенести до льоху, — і гордість від того, що у всьому є його, Романова, участь.

У рідкісні хвилини безділля в полях траплялись й пригоди. Якось Ром знайшов у землі людські кості, розриті плугом. А поруч — зотліле груддя в формі хрестовини. Не знав Ром, що той хрест всередині міг бути срібним, Георгіївським. Бо саме тут сотні Рудя бились насмерть з «красними» ескадронами…

Тож, крім важкої праці, ще й загадкова безмежність степу, запах вологої землі, розбитої з груддя, високе синє небо і спів жайворонка десь там, високо-високо над головою. Незвично смачний обід у затінку: свіжі — з грядки — запашні помідори, чудом вцілілі в таку пору товстенні, жовті й смачні старі огірки. Сало, оброблене «соломкою», цибуля, смажена ніжка качки, хліб, некруто зварені жовті домашні яйця, солодкий, як мед, кавун і так само смачна, з джерела, прохолодна вода, вточена в лузі. А навкруги — просторі зелені поля, буяння трав над річкою, ставок з яскраво-синьою водою, запахи землі, зібраного урожаю, з м'якою травою під ліктями, пряним ароматом деревію, полину, материнки, дзижчанням лінивих мошок, під знайому нехитру пісеньку жайворонка в синьому-синьому небі.

Розділ 13
Рудинські. Віктор

«Ще одна сила людини — Рід! У роду треба просити сили, коли не стає опори у світі. Прийти в стару хату, молитись своїм пращурам, предкам. Черпати силу у своїх мудрих батьків, дідів, прадідів, — й вони прийдуть на поміч у скрутну хвилину навіть з іншого світу!

Задля того треба знати імена своїх предків».

Учитель Орест Хоші

Саме той авторитарний Романів батько — Віктор Рудинський, син Івана Гавриловича, майстер на всі руки, кріпкий хазяїн і інженер від Бога — виховувався у повоєнні роки у відносній свободі. Зостався сиротою в малому віці і зростав без пильного батьківського нагляду. Забрала його до себе разом з дванадцятирічною сестрою Оленою тітка Келя, дочка Олекси Гавриловича, й було йому тоді чотири роки.

Чоловік тітки Келі — Владик був затятим мисливцем і колієм. Так уже повелося в їхній сім'ї: ніхто в ній ніколи не працював на державу — у тому сенсі, як то розуміють зараз. Роботи на заводах і фабриках не мали. Дядько Владик займався традиційним для містечківців промислом: тримав городи, й на це заняття він витрачав менше зусиль і часу — рівно стільки, скільки потрібно. А основним для сім'ї залишалось ремесло коліїв: у своїх містечкових та у селян по селах купували вгодованих кабанчиків, у спеціальному дворі їх заколювали, переробляли на м'ясо і сало й торгували всим тим на базарі.

Щодо цього бізнесу чумацька Звенигородка, нарівні з Чигирином та Білою Церквою, мала добре місце з давніх часів — на самому перехресті шляхів з півдня на північ і з заходу на схід. Та з усіх навколишніх сіл і містечок. Тому тут спокінвіків діяв один з найбільших в губернії базарів, а технології переробки колії мали найбільш доцільні.

Кабанчика переробляли так досконало, що у відходи не йшло майже нічого: тонесенько оброблені кишки йшли на смачнючу домашню ковбасу, кров — на кров'янку з гречаною кашею, голова — на пресований хрусткий салтисон, ніжки — на густий холодець з часничком (чотири ніжки, дві важкі рунки, велика яловича нога і пів здоровенного домашнього півня на казан), а вуха і хвіст дочорна смалились над плитою, шкрябались ножем і водою, і то був справжній делікатес для малечі й складова для доброї печені з картоплею.

У приготуванні ж славнозвісного українського, а ще більш знаменитого — черкаського сала, є свої секрети. Ніде такого сала не скуштувати — лише в наддніпрянській Україні. І то тільки там, де ще живі старі колії. Для цього треба спеціально вигодувати кабанчика, правильно заколоти, а потім правильно обробити «лампою» — аж поки шкура на ньому не почорніє і місцями не візьметься соковитими тріщинами. Після того тушу обкладають добрим шаром золотої соломи і хвилин з п’ятнадцять печуть на запашному димку — «обробляють соломкою». А тоді залишається тільки ретельно змити попіл, обшкребти, зрізати добрячі шмати й відразу ж, по гарячому, правильно їх посолити — ні в якому разі не «городською» дрібною «Екстрою», — а обов'язково «сільською», крупною сіллю. Все те міг правильно зробити тільки справжній профі. Одним із кращих майстрів у цьому ділі став дядько Владик, а пізніше — й дядько Михай.

Тому в домі у тітки Келі завжди водилися грошенята, а у борщі незмінно виглядала груба кістка з добрим шматком м'яса (так, щоб не закривався казан) — інакше борщ у домі й не варили. А сама тітка Келя вдосвіта торгувала на базарі, а з півдня — робила в полі. А раз чи двічі на місяць у дядька Владика збирались колії, бо діло то не просте й непосильне одному чоловіку, й потребує фізичної сили. Тож у суботу інколи збирались — і гуляли по-справжньому. Малий Віктор пам'ятав, як серед коліїв у якийсь рік запала мода на денатурат — здоровенні сулії з етикеткою чорного кольору і черепом з кістками на ній — пили його з особливим смаком, а тоді сперечались до ночі. Причому, бувало, що участь у тих битвах достойно приймала й сама тітка Келя.

Дядько Владик був затятим мисливцем і мав добру австрійську одностволку шістнадцятого калібру. Ходив із своїми колегами в діброву на кабана, в поля — на зайця і перепілку. Сам вдома набивав патрони, а малого Віктора вчив влучно стріляти. Якось одного разу після доброї гулянки дядько сидів за міцним дубовим столом біля вікна і спитав малого, що грався на ліжку: