Ольга Деркачова - Крамниця щастя

— Ми залишимося, але можна й нам тістечок, аби відбиватися? — спробував перевести на жарт Микола.

— Ні-ні, бо це може зашкодити комусь із дітей або засмутити їх. Ви просто постійте, а вони хай покидають у вас. Я добре доплачу.

— Це вже занадто, — обурилася Марина, — за кого ви нас маєте?

— Марино, заспокойся! — пробував переконати її Микола.

— Що заспокойся? Нас принижують, а ти кажеш заспокойся! — не вгавала Марина й вхопила Миколу за руку.

— Марино, послухай, мені дуже потрібна ця робота. А якщо ми зараз підемо, нас можуть звільнити.

— То хай звільняють. Ми ж не іграшки, Миколо! Як ти можеш це все терпіти? Тобі не соромно?

— Зрозумій, мені дуже потрібна ця робота. У мене мама хвора, маленька сестричка. Будь ласка, — благально прошепотів Микола.

— Тільки заради тебе, — зітхнула Марина.

Коли дітлахи вволю набавилися тістечками й клоунами, Марину й Миколу відпустили. Люб’язно дозволили помитися й перевдягнутися. Провели до воріт. Коли ворота плавно зачинилися, Марина обернулася: задоволені дітлахи їли іменинний торт. Будинок вже не видавався їй таким казковим, а дітлахи веселими й добрими.

— Оце приниження! — схлипувала Марина.

— Вибач, що втягнув тебе в це. Але я не мав вибору.

— Та нічого. Знаєш, страшно те, що діти бавилися нами, як ляльками, а дорослі просто за цим спостерігали й нічого не робили. Так, наче це нормально — гратися людьми.

— І батьки розуміли, що ми нікуди не підемо, бо втратимо роботу, — додав Микола, — а отже, фактично ми готові до будь-якого приниження.

— А навіть якби й пішли, що з того? — заперечила Марина. — Знайшли би інших клоунів, у яких можна кидати тістечками. Справа не в тому, що кидали саме в нас, а у вседозволеності!

— От якби нам дозволили покидати в цих мон-стриків тістечками!.. — розмріявся Микола. — Ми б їм показали.

— Ага, тобі тільки дай волю! Ти б і морозиво пустив у хід, і торт іменинний. Залишив би дітей без свята.

— Чому б і ні?

— А що в тебе вдома трапилося, що ти так тримаєшся за цю роботу? — запитала Марина, згадавши, як Микола просив її не йти геть.

— Нічого. Звичайна ситуація. Мама на пенсії, хворіє, маленька сестричка. Мама, звичайно, проти, що я працюю. Мовляв, треба вивчитися, а вже потім працювати. Але їй складно мене вчити. Та й, знаєш, як вони радіють, коли щось їм привожу з міста, особливо сестричка.

— Мама не працює?

— Ні, їй важко. Вона вдома вишиває сорочки й рушники. Ніби й дорого коштують, але купують рідко, а роботи біля них багато. Та й сестра цукерок хоче, іграшок. Я ото дивився на цих дітлахів, яких нічим не здивуєш, і думав, як би зраділа вона, якби до неї прийшов клоун.

— Тістечками би точно не кидалась, — засміялася Марина.

— Це факт.

— До речі, скоро в неї день народження. Знову попросила ляльку. Страшенно любить ляльок.

— Добре, що нам хоч помитися дозволили й змити з себе цю ванільно-кремову ганьбу, — Марина поправила скуйовджене волосся, яке ще було трохи вологим після душу. Вони так поспішали, що вона не встигла його досушити.

— Та й доплатили нормально.

— Скільки?

— Так тобі і сказав, — засміявся Микола.

— Кажи-кажи, скільки ж коштувало наше погань-блення, — не вгавала Марина.

— Чотириста гривень.

— Не дуже багато. Як за людську гідність.

— Тримай, вони твої.

— Ні, хай буде по половині.

— Тримай-тримай. Тобі ж нема звідки взяти. Купиш щось собі гарненьке. Ви ж дівчата любите всілякі гарні речі.

— Важко це все. Не витримую. Мабуть, треба йти. Я після деяких привітань кілька тижнів ходжу сама не своя, — поскаржилася Марина. — Це не так легко, як видавалося спочатку. Я думала, що влаштувалася на роботу таким собі посланцем щастя, а тут... Як не одне, так інше.

— Я спочатку теж кілька разів хотів піти геть, але куди підеш? Аби встигати і вчитися, і працювати. Та й гроші непогані платять. Особливо, якщо врахувати, що працюєш не кожен день, ще й після занять.

— А в тебе було колись щось несподіване на цій роботі? — раптом спитала Марина.

— Щось несподіване? — замислився Микола.

— Щось таке, що запам’яталося тобі на ціле життя. Але хороше. Негативу з мене на сьогодні достатньо, — зітхнула Марина, пригадавши нещодавню ганебну битву солодощами, і подумала, що ще довго не зможе їсти тістечка з кремом і ванільне морозиво.

— Та ні... начебто, — завагався Микола.

— Ой, не бреши, я ж бачу, що щось було. Он як