Степан Андрійович Бандера - Перспективи Української Революції

ролю як силові, а не тільки пропаґандивні фактори, — політика великодержав оглядається передусім на те, що діється в тих країнах, на той розвиток подій, які там відбуваються, і на ті сили та чинники, які формують крайову дійсність. Сьогодні для них мають більше значення навіть слабі, проблематичні взаємини з дотичними крайовими чинниками, ніж підтримка відданих їм союзників — еміґраційних урядів. З політичного погляду це не є ані невірність союзникам, ані невдячність, а просто-напросто тверезий політичний реалізм, який вважає за підметний політичний чинник саме нарід як цілість, себто його головну, діючу на свойому терені частину, а не еміграційний відламок.

Такі «міжнародньо-політичні показові лекції» мусять вивчати ті українські еміґраційні політичні чинники, зокрема ті, які задалеко відійшли від ґрунту політичної істини (тобто істини, що нарід у визвольній боротьбі мусить керуватися насамперед раціями і потребами цієї боротьби) і занадто покладаються на порятунок від зовнішнього світу, а, вдивляючись у чужі політичні обрії, беруть для оцінки нашої політичної проблематики чужі критерії та міри, вироблені для інших, відмінних політичних ситуацій. На тих прикладах, що їх так багато дають теперішні світові події, можна легко переконатися, що і в чужій тверезій політиці «високої кляси» така політична проблематика, як у нас, розцінюється тими самими критеріями і мірами, якими послуговується і наш «доморослий» революційний рух. Може, через те й легше буде знайти спільну політичну мову.

Спостерігаючи позиції (з одного боку крайових, а з другого, еміґраційних політичних чинників інших народів, ставлення їх до одних і других західніх великодержав) та цілу еволюцію тих відносин за останні роки, тим легше стає зрозумілим, яке велике політичне значення має існування і діяння в Україні підпільного державної формації і такого ж революційного уряду. Протиставлення його больщевицькій експозитурі має на міжнародній арені значно сильніші атути і переконливішу силу, ніж виставлення еміграційного уряду. Бож сам факт його існування і діяння на українській території і те, що большевики не можуть його знищити, хоч докладають всіх зусиль тоталітарно-енкаведівської державної машини, — це таке сильне і наочне свідоцтво про його вкорінення у народі і його силу, що жодна ворожа пропаганда не може нічого вдіяти проти цього свідоцтва.

Зате кожний еміграційний уряд, навіть такий — що має одночасно всі атути своєї леґітимности і мілітарну силу, але разом і те, що він є еміграційний, що його осідок є на чужині, а не в рідному краї, не може мати такого значення. Коли ж говорити про «уряд УНР», то хіба ніхто не міг би твердити, що його найслабшим місцем є те, що він перебуває на еміграції.

Коли ж політичне середовище УНР хоче обстоювати тезу про уряд УНР, як уряд України, тоді треба ствердити, що в такій ролі він цілком не проявився в останні роки, такі важливі і такі багаті на далекосяжні події в історії визвольної боротьби. Важко зрозуміти, як можна висувати такі претенсії, знаючи, що претендент на позицію уряду України не то що не керував визвольною боротьбою останнього періоду, але навіть не реаґував на події в Україні в тому сенсі, як цього треба б було вимагати від носія і репрезентанта державної незалежности України. В такій ролі властивим змістом «діяння» того «уряду» була б хіба неактивність.

Тут треба ще раз підкреслити, що на цьому місці не хочемо ні полемізувати, ні аналізувати чи висвітлювати позиції і ролю УНР. Якщо б це було потрібне, тоді довелося б піддати критичній аналізі насамперед державноправний бік, як теж цілу політичну діяльність чинників УНР від початку їхньої еміграційної історії. Тепер цього не робимо, бо прагнемо до такої політичної консолідації, в якій усі причетні політичні чинники стають на правильно політичну плятформу, входять у непохитну самостійницьку і соборницьку державну конструкцію та в ній вестимуть устійнену і випробувану правильну працю. Маємо на думці теперішню визвольну політику і перспективи майбутнього, тож при тому було б зайвим порушувати негативні моменти, якщо будуть гарантії, що вони належать тільки до минулого, а даний політичний табір стає на правильні позиції. Хіба, що було б інакше. Тоді треба б не допустити до того, щоб неґативи з минулого утруднювали чи обтяжували змагання за майбутнє. Тоді була б потреба розправлятися з тими неґативами.

Коли ж довелося заторкнути концепцію про уряд УНР, то ніяк не можна обійти факту, що той політичний чинник в останні роки так наочно виявив перед цілим українським народом і перед чужим світом свою неспроможність до власної державницько-визвольної політичної дії, що висування його на чоло українських державницьких змагань принесло б, уже з тієї одної причини, завелику шкоду для визвольної справи.

Чи ж можливим є серйозно ставити перед українським народом верхівку УНР, як той найвищий чинник, який очолює визвольну революційну боротьбу, який репрезентує українську державність революційну, який дає найвище державне завершення непримиренному динамізмові й активності сучасної української революції? Чи ті два елементи: найвищий революційний активізм і крайню неактивність та опортунізм УНР, і то в найгарячіші моменти, можна сполучити в таку політичну цілість, щоб саме цей останній був керівним і прапорним? Чи, може, українська визвольна політика мала б виглядати так, що визвольна революція — це одна справа, а «уряд» — друга? Чи за такого укладу можна в одноцілих визвольних змаганнях зосередити всю політичну енерґію, змобілізувати до боротьби всі сили народу? Чи можна таким способом створити відповідно сильний фронт самостійницької політики проти большевицького тоталітарного імперіялізму? Чи на думку еміграційного УНР-івського табору, українська справа виступила б тоді в своїй найсильнішій формі на міжнародньому форумі і здобула б можливо найкращі позиції?

Сьогодні Україна в міжнародньому укладі сил — це немов вулкан визвольної революції, якого не можна ні згасити, ані здушити. Це джерело безнастанних потрясень у протиприродній політичній структурі на Сході Европи. Україна — це та непримиренна сила, яка бореться проти всякого наїзника, проти всякого поневолення. Вона діє виключно за своїм власним законом, має своє невідхильне прямування до соборної суверенної Української Держави. Серед найтяжчих умов Україна не тільки продовжує боротьбу, а й живе власним, оформленим у підпільно-державному творі, життям. Український нарід веде не тільки власні змагання, він нині стає осередком, організатором і передовою силою спільного визвольного протибольшевицького фронту всіх поневолених цим большевизмом народів. Україна — це історичний гробокопатель московсько-большевицького імперіялізму, гніту й насильства, а водночас — пробойовик і кристалізаційний осередок нового ладу на руїнах СССР, ладу свободи і справедливости у взаєминах між вільними народами і людьми. Така історична місія України, така її фактична сьогодні роля, і відповідно до цього вона здобуває