Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

лівої руки гостроту кинджального леза. Коли він рішуче попрямував до дівчини, та припала до стіни і, не в силі видати жодного звуку, благально простягнула до нього руки. Варвар схопив її за біляве волосся і стягнув із ліжка. Засунувши кинджала за пов’язку на стегнах, він притиснув полонянку, яка виривалась, лівою рукою до свого боку й підійшов до вікна. Як і в багатьох інших будівлях подібного типу, кожен із поверхів цього будинку був оточений карнизом, який поєднував і продовжував парапети25, що виступали наперед. Конан стусаном прочинив вікно і ступив на цей вузький карниз. Якби хтось у сусідньому будинку не спав і спостерігав за його діями, то розважився б вельми дивним видовищем: хитким карнизом обережно йде велетень, котрий тягне під пахвою напівголу дівчину, яка відчайдушно пручається. Утім, навряд чи цей гаданий спостерігач був би здивований більше за саму полонянку.

Коли Конан дістався до наперед наміченого місця, зупинився й міцно схопився пальцями вільної руки за вибоїни в стіні. Зсередини будинку чулися звуки, які свідчили про те, що хтось зрештою знайшов-таки труп на сходах. Дівчина то починала благати Конана про пощаду, то скиглила без слів. Конан подивився вниз, прислухався до шуму, що долинав із будинку, і шпурнув дівчину просто до вигрібної ями. Постеживши з цікавістю за зрадницею, яка борсалась у лайні, та із задоволенням вислухавши все, що вона кричала, варвар зареготався на все горло, що дозволяв собі досить рідко. Галас і шум у будинку тим часом посилились. Конан повернув голову, зітхнув і прийняв остаточне рішення: настав час покінчити з Набонідусом.

3

Якийсь металевий брязкіт привів до тями Муріло, він зойкнув, зібрав усі сили й сів, спираючись на вологу стіну.

Все навколо потопало в тиші й мороці. Юнак знову ледве не знепритомнів, коли в голові його майнула думка, що, певне, він якимось чином втратив зір. Поступово до нього повернулася пам’ять, і його тіло здригнулось, коли він пригадав усе, що з ним сталося. Муріло помацав руками навколо й переконався, що сидить на підлозі з добре приладнаних один до одного кам’яних блоків, а за його спиною підноситься стіна з такого ж матеріалу. Юнак став на ноги, спираючись на стінку, щоб не втратити рівноваги. Судячи з усього, він був у в’язничному підвалі чи катівні, але як він сюди потрапив і чи довго тут перебуває, лишалося загадкою. Туманні спогади про металевий брязкіт змусили його насторожитись — звук був схожий на стукіт дверей в’язничної камери, що зачинялись, або навіть на дзвін зброї підісланого вбивці. Від останньої думки його тіло взялося холодним потом, і він почав поволі просуватись уздовж стіни, ретельно обмацуючи її руками. На його превеликий подив, стіна все не закінчувалась, вела далі й далі, і він, зрештою, дійшов висновку, що рухається кудись униз довгим коридором. Раптом йому здалося, що в коридорі, крім нього, є ще хтось, — він, як і досі, нічого не чув і не бачив, але підсвідомість чи. щось інше застерігало про небезпеку. Його серце ледве не вистрибнуло з грудей, коли знайомий голос вимовив із варварським акцентом:

— Це ти, Муріло?

— Конане!

Юний аристократ, спотикаючись, кинувся вперед і припав до могутніх грудей кімерійця.

— Твоє щастя, що я тебе пізнав, — пробурчав варвар. — Зарізав би, як порося.

— Де ми, скажи в ім’я Мітри26? — простогнав Муріло.

— У підвалі будинку Червоного Жерця.

— А котра година?

— Щойно минула північ.

Муріло, усе ще приголомшений, струсонув головою, намагаючись зібрати до купи думки, що розбігались.

— А ти звідки тут узявся? — запитав Конан.

— Прийшов убити Набонідуса. Мені сказали, що у в’язниці змінили варту…

— Правду тобі сказали, — пробурчав варвар, — змінили. Я торохнув нового стражника кісткою по голові й пішов собі. Мабуть, я з’явився б тут раніше, але в мене були деякі невідкладні справи. Отже — що далі? Пополюємо на Набонідуса?

Муріло здригнувся.

— Конане, ми в лігві демона! Я прийшов, щоб убити людину, а натрапив на жахливого волохатого демона!

Конан невпевнено крякнув: він був готовий битися з будь-яким супротивником, якщо йшлося про людей, але, як і всі варвари, відчував несвідомий страх перед надприродними явищами.

— Я переліз через стінку, — Муріло шепотів, немов боявся, що його хтось підслуховує, — у саду лежав загризений пес. Увійшов до будинку: там натрапив на слугу Набонідуса Джоку, який валявся зі скрученою шиєю. Далі бачу: сам Набонідус, одягнений у яскраво-червоне жрецьке вбрання, сидить у кріслі. Спочатку я думав, що й він мертвий — або спить… Крадуся, щоб прирізати його, а він підводиться… і дивиться на мене!.. О Мітро!

Пережите ним так яскраво постало перед очима молодого аристократа, що він на мить утратив дар мови.

— Конане! — прошепотів він, трохи оволодівши собою. — Той, хто стояв переді мною, не був людиною! Постаттю він, правда, нагадував людину, але під яскраво-червоним жрецьким каптуром ховалася морда, яку не у всякому жахливому сні побачиш: уся покрита чорною шерстю, очі маленькі, горять, наче жарини, плоский ніс із широкими тонкими ніздрями, звислі товсті губи розтягнуті в страшній усмішці й оголюють жовті, мов у собаки, ікла. З широких рукавів стирчать величезні руки, теж волохаті, як і морда. Усе це я бачив лише якусь мить, бо одразу знепритомнів.

— І що було далі? — нетерпляче поцікавився кімерієць.

— Гадаю, чудовисько скинуло мене в цей підвал, я тільки щойно опам’ятався. Конане, я підозрював, що Набонідус — більш ніж людина, тепер же я знаю напевно: він перевертень! Удень він носить людську личину, а вночі стає тим, ким насправді є!

— Певне, ти маєш рацію, — згодився Конан. — Усім відомо, що деякі люди можуть перетворюватися на вовків, коли схочуть. Тільки навіщо йому було вбивати слугу і пса?

— Хто зрозуміє діяння демона? — відповів Муріло: — Нам би забратися звідси, поки цілі та здорові: людської зброї перевертень не боїться. А як ти сюди потрапив?

— Я не мав сумніву, що сад стережуть, тому проліз стічною канавою — вона поєднана з цим підземеллям.

— Так чого ми чекаємо? Тікаймо тим же шляхом! — вигукнув Муріло. — Якщо виберемося з цієї зміїної нори, з королівськими стражниками якось упораємось — і геть із міста! Веди, Конане!

— Мені шкода, — буркнув Конан. — Нічого з цього не вийде. Шлях назад відрізано. Коли я заліз у тунель, зверху звалилися залізні ґрати, якби я не відкотився вчасно, вони прокололи б мене своїми гострими кінцями, як черв’яка. Я спробував їх підняти — навіть слон із ними не впорався б. А відстань між