Михайло Петрович Старицький - Талан

А н т и п о в. Что вы? Смеетесь? Она в сравнении с вами ничтожество… просто жалка…

Л у ч и ц ь к а. Я искренне ее считаю талантом… Да и вы ж сами что писали о ней… Даже во вчерашнем номере?

А н т и п о в. Мало ли что мы не пишем? Нашим пером водят всякне осложнения… Нас между строк читайте…

Л у ч и ц ь к а (прислухається). Нет, шум…

А н т и п о в. У вас, дорогая, галлюцинация слуха… (Цiлує руку). Я пришлю доктора. (Виходить).

Л у ч и ц ь к а. Ух, насилу!.. Мало не зомлiла. (Па-дає в крiсло). Як тяжко перемагати себе… Я мов отерпла… (Тре собi лоба). Треба… нагло чогось… (Схоплюється). Як божевiльний вискочив… а я сиджу! Побiгти, розпитать, розшукать… (Бере шляпу, платок, але все падає з рук). Несила… впаду… (Хапається за крiсло i повернулась). Ай! (Побачивши, в дверях Квiтку). Ви?! Живi?! Як я вимучилась! (Нервово ридає).

К в i т к а (бере її за руку). Марусе! Сльози? Тобi жаль мене?

Л у ч и ц ь к а. Ах, як жаль!..

К в i т к а (обнiмає). Моя! Моя! Я захлинусь вiд щастя!

Завiса

ДIЯ ТРЕТЯ

Кiнець панського парку. Направо гарненькi офiцини з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону справа ж садова мебiль. Посерединi квiтник. Налiво далi iдуть двi дорiжки. Просто вглибинi баркан з хвiрткою; з-за неї видно село. Надвечiр. З половини дiї насувається хмара.

В И Х I Д I

Лучицька, Палажка i Гаша.

Л у ч и ц ь к а (вибирає квiтки по клумбах для букета), Нема чого й вибрати. Що то за знак?" Посохли чи пропали?.. Яка досада: Антось так любить на столi квiтки… Троянди ж були, гвоздички… i нема! Я так жалувала їх! Хто то?

Г а ш а (пiдгляда здалеку). Гвоздички пожовкли, а розу всю старая бариня приказала зiрвать i посушить.

Л у ч и ц ь к а. Хоч би було трошечки менi зоставити.

П а л а ж к а (на рундуцi в'яже панчоху в окулярах). Така й вона! Зоставить?! На злiсть все повирива.

Г а ш а. Чого ж то так?

П а л а ж к а. А на пакiсть! Сказано: "Не так пани, як пiдпанки!"

Г а ш а. Обiзвалися теж пани! Тiльки ззаду латки, аж сором!

П а л а ж к а. Я — сором? Ах ти панська покидька! Тут тiльки й стремить, аби б що переносити…

Г а ш а. То ви краще на баштани наймiться постремiти! (Пiшла).

П а л а ж к а (вслiд їй). Ось до чого дожила я, що яка-небудь повiя нехтує… (втира сльозу) банiтує!..

Л у ч и ц ь к а (пiдбiга i цiлує її). Голубочко сивесенька! Хiба ж я тому винна? Та я ж вас як маму рiдну… Це менi образа. (Гiрко). Ех, няню, няню! У мене i в самої щемить, та ще як щемить! Але я Антосю не показую: це його стурбує… Вiн мене коха, то решта пусте!

П а л а ж к а. Пусте? Аж глянути страшно: i очi позападали, i блiда, мов памороззю припала…

Л у ч и ц ь к а. Ви ж проклинали все сцену та тягли мене сюди.

П а л а ж к а (махнула рукою). Ет!

Л у ч и ц ь к а. Ну, годi, годi! Чого нам лихими гадками труїти себе, — ще час погожий: сонечко он в хмару сiда та таким рожевим променем огорта все, мов мати на прощання дитину, аж парк цей темрявий усмiхається… Тiльки шкода, що на верандi виноград i крученi паничi пожовкли…

П а л а ж к а. Не диво, бо вже осiнь: годi їм i крутитися; он як ще морозом приб'є, то тiльки бадилля тирчатиме.

Л у ч и ц ь к а. А ми, поки нас не прибило морозом, не будемо хмуритись!.. Моя дорога, моя люба! (Обнiмає). Поможiть менi трохи; ось подержте цi (дає квiтки), а я ще нарву. (Зриває георгини). О, оцих — то нiхто не приб'є, цi не бояться морозу; але зате й бездушнi, духу не мають… А от запашнi резеда та левкої, дак тi зараз здалися… Так-то i ми, няню! А ось у затишку молодесенькi стокротки й нагiдки, тiльки що розцвiли: цих рвати шкода; нехай хоч i пiзно, а полишають собi. Дайте, голубочко, он там, на рундуцi, лiйка, я поллю їх…

Няня пiшла.

Мої милесенькi! Однi ви тiльки й тiшите очi, а то все пожовкло, пов'яло. А як тут було гарно весною — все яскрiло, пишало, всмiхалося… Який це рай був! Здавалось, що йому кiнця й краю нема, а от i краса одiйшла, i лиховiсними плямами проступа вже смерть!.. Ох, так i моє життя, а то й щастя! (Задумалась). Чого це його досi нема?.. Щодня частiше та частiше… Все на полювання… Ох, нудьга яка!

П а л а ж к а (подаючи лiйку). I не чує, i не бачить! На мене нарiка, а сама, горличка, одно журиться…

Л у ч и ц ь к а. Ой няню! То я так… (Жваво), Ну, давайте сюди воду; ось ми пiдживимо i цих, i он тих. Нам теж крапельку ласки, то й життя загра.

В И Х I Д II

Тi ж i Квiтка.

Л у ч и ц ь к а (побачивши, кинула лiйку — i до його на шию). Голубчику!! (Цiлує).

К в i т к а (обнiмає). Зозулько моя! Ну як?

Л у ч и ц ь к а. Скучила, так скучила!..

К в i т к а. Хiба ж я далеко ходжу, хiба надовго? Все дома та дома, аж заснядiв.

Л у ч и ц ь к а. То перше було, а тепер усе на полюваннi…

К в i т к а. Бо перше пори не було, а тепер настала.

Л у ч и ц ь к а. Може, може!.. Та я така ревнива, що до зайцiв i до курiп'ят тебе ревную… (Смiється, цiлує), Я, може, й обридаю тобi своїми ласками? А? Обридаю?

К в i т к а. Нi!.. А