Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

А у німецького письменника… зараз я згадаю… ви його напевно знаєте… о, у Гауптмана є теж така річ. Ну, що то? Я, задрипаний єврей з задрипаного Нашого, маю пана доктора літератури вчити?

— Слухайте, Суліман, — Безбородько зробив кисло-презирливу міну, — що городите дурниці, з яких кінь сміявся б! Ті випадки в літературі чи кіно… та ви знаєте? — там романтичним дівчатам заімпоновує або шляхетність старшого мужчини, або його розум чи відвага. А чим можете заімпонувати ви Нелі? Ви на старість сказились до решти! Та ви брудний не лише фізично. Ви своїх лахів не скидали з себе, відколи їх наділи. Та що там одяг? Ваші руки… ваша душа брудна! Хто ви такий? Звичайний шахрай, та й тільки? На чому ви доробилися маєтку? На чесній праці?

— Що значить — на чесній праці? А з ким я мав діло? Я вас питаю, пане доктор, з ким я мав діло? З чесними людьми? Хто був мої клієнти, ну? Картограї… панєнки, що заскоро бавляться у тата і маму… дами з вищого товариства, яким набридали рідні чоловіки… сині птиці, які хочуть з олова робити золото й потребують трохи капіталу для цього. Я вже не говорю про панєн, що полюють на женихів на становищі, ні про панів на становищі, які хочуть, щоб їм створити славу багатих. Ні, правда, з ким я мав діло? А для Нелюськи я буду завжди добрий. Ух, який буду для неї добрий! Вона буде королевою в мене!.. — він усміхнувся широкою блаженною усмішкою і з напівзаплющеними очима хвилину тривав у своїм намріянім щасті.

Привів його до тверезості сміх Безбородька.

— І ви думаєте добротою звоювати дівоче серце? Ви? — Безбородько тицяв у нього пальцем. — Ви? Рафаїл Суліман? Та я бачу, що ви вже зовсім з'їхали з розуму, а не тільки трохи, як мені казали…

— А я хіба перечу? — Суліман за кожним разом, як наближався до нього палець Безбородька, подавався взад, заслоняючись характерним рухом руки. — Я не перечу. Я перечу інше: нащо мені завойовувати Нелюсине серце, коли я його вже собі з'єднав? Я собі маю її серце, як маленьку пташку.

— Яку ви хочете укоськати золотим зерном? Ха… ха… Ви, попри всю свою хитрість, ще й великий простачок, Суліман. Якраз моя швагерка найменше полакомиться на золоту пшеничку. Я бачу: ви її зовсім не знаєте.

— Ви мені будете казати, що я не знаю Нелюськи? Мені робиться весело від такої балаканини. Пане доктор Безбородько, якби я не знав, яка Нелюська, то я, перепрошую, віддав би її вам, а не женив би вас на панні Катрусі.

Вирвалося це несамохіть Суліманові чи слова ці становили текст ролі, яку грав у дуеті з Катериною, Безбородько не міг збагнути. Злякався не на жарти, як побачив побілілу, наче мертвець, Катерину. Лице її в одну мить вкрилося коричневими веснянками, що вчинило її ще більш відразливою.

— Хам! — кричала не на Сулімана, а на Безбородька. — Хам! Хам!

— Вийдіть, Суліман, — втомленим голосом попросив Безбородько, — пані докторовій щось нездоровиться.

Не встиг Суліман зійти з сходів, як Безбородько збіг за ним. При всьому презирстві й огиді, які мав до маклера, почував, що Суліман не чужа йому людина. Не вмів собі пояснити, що за непереможна сила (невже ж у гру входила особа Нелі?) тягне його до маклера.

Суліман пристанув на останній східці. Стояли око в око, як колись під верандою під час тризни по Аркадію Річинськім.

Безбородько заговорив першим:

— Карколомну гру затіяли ви, Суліман. Програєте.

— А кожна гра має те до себе, що можна виграти або програти. Пан доктор того не знають? А може, не програю? А якщо програю, то — можете мені вірити — це буде моя остання програна[35]. Це Суліман заповідає наперед. Ви чуєте, пане докторе? Коли вже летітиму у безодню, то не сам…

— Диявол! — дихнув йому словом у обличчя Безбородько.

Суліман відповів достеменно так самісько, як у той вечір під час тризни:

— Ох, пане докторе, як би я хотів ним бути!

Відвівши Сулімана до хвіртки, Безбородько залишився на подвір'ї, щоб подихати трохи свіжим повітрям у символічнім розумінні цього слова. Почував себе як людина, яка в надії збагатитись програла в рулетку останній гріш.

Теофіл знову відчув Нелю у мозку. Саме так: не в серці, а в мозку, як злоякісну пухлину.

У їдальні застав Безбородько таку картину: за столом навпроти вікна у пленері сиділа Олена. Навпроти неї лицем до дверей доктор Гук. Неля і Зоня розмістилися по протилежних кутах тапчана, наче нароком залишаючи для нього місце всередині. Катерина, широка й незугарна, поралася біля столу, на якому розставляла чашечки з кавою.

«Дарма літні жінки бояться контролю сонячного променя, — подумав Безбородько, глянувши на тещу. — Він, з одного боку, виявляє найменшу вглибину, найтоншу зморшку, кожний зайвий волосок, кожну надмірно поширену пору на поверхні обличчя, а з другого боку, обливає його такою веселою гамою світла, що в його миготливім блиску нівелюється все».

Доктор Гук був разючим контрастом до Олени. Аскетично-худе лице і надмірно товсте черево. Ненормальний розподіл жирового відкладу в організмі. Вага залишилася та сама, а людина постаріла.

Гук сидів похнюплений, з схрещеними кістлявими руками над столом, стежачи пильно, коли в загальній розмові зробиться прогалина, куди він зможе вскочити з своєю розповіддю.

Приємною несподіванкою була для Безбородька присутність Нелі. Вийшло, що Олена, ідучи з дому, в поспіху забрала й запасні ключі, так що Мариня не може тепер піти на вечерню. Дівчата прийшли за ключами, проте не дуже квапилися додому, що було другою приємною несподіванкою для Безбородька.

З ванної кімнати вийшов вимитий, з мокрими космиками на чолі вуйко Зенко. Безбородько не відразу зрозумів, що зайшло, як дівчата зірвалися і посадили Зенка поміж себе на тапчані.

«І тут я спізнився», — подумав Безбородько з досадою.

Неля, заглядаючи любовно у вічі вуйкові Зенкові, заспокійливо гладила його загорілу сільську руку:

— Не треба, вуйцю, всього так брати собі до серця, не треба.

Неприродною сама по собі була та обставина, що вуйко Зенко, який завжди для інших мав заспокійливі слова, тепер був схвильований до того, що мусив помитись холодною водою. Його сині, як звичайно, в легкому запальному стані очі, такі довірливі й безпечні, тепер були чимсь смертельно ображені. Безбородько не чув початку розмови. Здогадувався, що хтось зробив вуйкові Зенкові неприємність і він з акуратністю й нахилом до деталізації, притаманними селюкам, розповідав про свою пригоду.

— Він мені каже: «Ти піп, а раз