Андрій Юрійович Курков - Лагідний янгол смерті

то Ленінськими місцями, то Брежнєвськими, а тепер у кожної республіки свій ідол.

— Ну, чого ідол? — не погодився я. — Нормальний чоловік був, у Пітері з друзями гусей крав і смажив...

— Та ну! — здивувалася вона. — Як Паніковський!..

Вона погодувала мене, а потім обслужила «транзитного» відвідувача, який забіг випити свої ранкові сто грамів і миттю помчав далі.

— До Мангишлаку напрямки тобі звідси не добратися, — сказала вона, повернувшись до мого столика. — Якщо хочеш, я з’ясую, як краще.

— Будь ласка! — попросив я.

— Гаразд. Попрацюй-но поки за прилавком, — діловито сказала вона. — Вся горілка по тищі за сто грамів, вино — тища за склянку. А я за годинку вернусь... А, і паспорт дай!

Я простягнув їй свій паспорт.

— І ще, — додала вона. — У тебе знайдеться чим платити?

— Є трохи...

Лишившись у забігайлівці на самоті, я став за прилавок і позирав звідти у розчахнуті вхідні двері, що відкривали мені яскравий, весь у сонячному світлі високий прямокутник вулиці, який зрідка перетинався перехожими.

Завітав мужик років п’ятдесятьох, у тільнику й неголений.

— А Нюрка де? — запитав він.

— За годину буде.

Він кивнув і пішов, нічого не випивши.

Потім з'явилися дві серйозні й зі смаком убрані жінки, теж немолоді. Взяли по сто грамів горілки. Тут-таки, не присівши, випили й пішли собі.

Нарешті повернулася Нюра. Я до цього часу настільки освоївся в забігайлівці, що, здавалося, зміг би в ній влаштуватися й завиграшки прижитися. Тільки чи цього я прагнув? Ні, мене тягло на Мангишлак, хоча що на мене там очікує — не відомо. Але може, саме тому й кортіло туди дістатися? Та й узагалі, чи чекає на мене там хоча б щось? Якби не виникла ця ідіотська ситуація зі складом дитячого харчування, нікуди б я зараз не поїхав. Просто був пункт А, з якого треба було втікати до пункту Б. Нічогенька задачка! Насправді ніщо так не кличе до мандрів, як небезпека для життя.

— Ну що, небоже, за кілька днів рибзавод піде по каналу на Каспій. Хош, можеш із ними, я домовлюсь.

— А куди він пливе?

— Це ж тобі рибзавод, а не корабель. Він буде на Каспії стояти, потім чи то в Гур'єв, чи то ще куди на відвантаження консерви піде...

— А як же я на Мангишлак?

— Там з’ясуєш, до нього багато суден підходить... У мене там подружка, Дашка, працює. Вона тобі допоможе...

Цією випадковою зустріччю я лишився задоволений. Навіть прокурений голос Нюри звучав для моїх вух приємно й турботливо. До відходу рибзаводу я лишався в її забігайлівці, допомагав їй та подеколи підміняв. І ночував там само — віддаючи на ніч паспорт і дозволяючи себе замкнути. А за три дні відвела мене Нюра зранку в порт і передала з рук на руки своїй подрузі Даші — кругловидій жінці років тридцяти п'ятьох, яка здалеку нагадувала яскраво вдягнуту бляшанку згущеного молока.

16

Незграбна прямокутна багатоповерхівка плавучого рибзаводу рушила від причалу опівдні. Я стояв на палубі третього поверху, і здавалося мені, що не рибзавод відійшов від причалу, а саме місто відштовхнулося від нас і попливло куди подалі. Сонце того дня було особливо зловредним — воно висіло наче й невисоко, а припікало на повну. Залізо плавучого незграби було настільки розпеченим — хоч яєшню смаж. Задуху, що оточила рибзавод, міг би розігнати тільки волзький вітерець, але повітря було нерухомим. Рибзавод не плив, а ледь помітно повз по гладенькій воді, так повільно повз, що навіть волзька поверхня не реагувала, лишаючись тривожно нерухомою.

— Гей, котику! Чого стоїш, ходім у каюту! — окликнула мене Даша.

Я повернувся до каюти, яку до цього й роздивитися не встиг, тільки рюкзак закинув і вийшов. Каюта була двомісна, маленька, з квадратним віконечком, на якому замість фіранки тулився шматок салатової тканини. У кутку біля залізних овальних дверей був умивальник, під ним — відро на сміття. Попід віконцем стояв столик із будильником і важкою попільничкою з литого скла. По боках каюти, наче в купе потяга, були розташовані два вузькі ліжка, охайно застелені, з подушками, які стояли по-наполеонівському одним кутиком догори.

— Он те твоє, — вказала мені Даша на праве ліжко. — Удень тут сидітимеш, а ввечері, коли народ п'яний, — гуляй собі палубами, тільки щоб не заблукав!

— А плисти довго? — запитав я.

— Залежно куди, — розважливо відповіла Даша. — Тобі ж до цього, до Комсомольця треба?

— До якого комсомольця?

— Ну, затока Комсомолець.

— А навіщо вона мені?

— Нюра сказала, що ти на Мангишлак хочеш? То це найближча точка, після Гур'єва ми туди підемо, а потім уже в інший бік, до Мумри...

Я замислився. Затока Комсомолець? І назва якась не казахська, та ще й не відомо, як мені потім звідти вибратися? Що там є? Порт? Місто? Рибацьке селище?

— Даш, а там що, завод причалювати буде? — запитав я.

— А чого йому там причалювати? Ні, рибу приймемо від тралерів, покрутимося день-два — і далі.

— То як же я зійду?

— Домовимося з якимось судном, — упевнено пообіцяла Даша. — Гаразд, сиди тут, якщо захочеш — горілка в тумбочці під столиком, вода в крані. Там-таки в тумбі консерви, якщо зголоднієш. А мені на літучку треба.

Плавно відчинилися й зачинилися важкі овальні двері. Я лишився сам. Присів на своє ліжко. Потягнувся до віконечка, відсунув саморобну салатову фіраночку і визирнув на волю. Перед віконцем, метрів за два, виднівся бортик, пофарбований сірою фарбою, за яким пропливав повз невидимий берег. Тільки смужка блакитного, розжареного сонцем неба — ось і весь краєвид на знамениту волзьку природу.

Я приліг на ліжко і прислухався до тиші. Тиша виявилася досить гучною — якісь глибинні гудіння і шуми, здавалося, звідусіль потрапляють до каюти. Але відсутність різких звуків робило ці шуми мирними, ненав’язливими, наче шум природи. Все це було хорошим фоном для роздумів.

Мені згадалося місто Астрахань, яке щойно відчалило. Згадалося з вдячністю. Я підніс праву руку до носа, понюхав долоню і всміхнувся стійкому запаху чорної ікри. Потім автоматично підставив під ніс другу долоню — і миттю міцний запах кориці переміг солоний аромат ікри. Це мене не засмутило, навпаки — я наче отримав іще один доказ різноманітності життя та його запахів. І пригадав