Стівен Кінг - Острів Дума

долівку ідіотські декоративні подушки (на одній з них була зображена пара схожих на перевертнів спанієлів і доволі моторошне гасло МОЖЛИВО, СОБАКИ — ЦЕ ЛЮДИ В ЇХНІХ НАЙКРАЩИХ ПРОЯВАХ), лягти і проспати години зо дві. А то й три. Та сперш я посунув туди, де хлопець поставив дві з трьох моїх валіз — до лави біля підніжжя ліжка. Шкандибав обережно, пам’ятаючи, що при такому знесиленні запросто можу спіткнутися і впасти. Потрібна мені валіза, природно, була на споді. Не поспішаючи, я зсунув на підлогу верхню і розстібнув блискавку на потрібній.

Склянисто-блакитні очі визирнули зі звичним, безмірно осудливим здивуванням. Ууууу, ти бридкий дядько! Я тут лежала весь цей нас! Неживе помаранчево-червоне волоссячко ув’язненої збилося в ковтун. Реба-Контролерка-Люті у своїй найкращій синій сукні і чорних сандаликах Мері Джейн.

Затиснувши скорчену ляльку під пахвою кукси, я опустився на ліжко. Вмостившись поміж декоративних подушечок (здебільшого грайливі спанієлі, місце котрим, як на мене, було на підлозі), я поклав ляльку поряд себе.

— Я забув його ім’я, — сказав їй. — Увесь день пам’ятав, а зараз забув.

Реба дивилася в стелю, на застиглі лопаті підвісного вентилятора. Я забув його ввімкнути. Ребу не обходило, як звуть, мого помагача: Айк, Майк та хоч би й Енді ван Слайк[50]. Усе байдуже цьому рожевому тільцю, напханому шматтям бідними трудящими дітьми у Камбоджі чи, блядь, десь в Уругваї.

— Що це? — спитав я її.

Через цю втому я почав впадати в добре мені знану гнітючу паніку. Знайома гнітюча паніка. Стан жаху, в якому я перебуватиму до кінця життя. Якщо не повернеться ще на гірше! І таке можливе! Мене знов запроторять до реабілітаційного центру, який нічим не відрізняється від пекла, окрім свіжофарбованих стін.

Реба не відповіла, курва безхребетна.

— Я зможу це зробити, — промовив я, хоча сам собі не дуже вірив. І почав згадувати: «Джері. Ні. Джеф». А потім: «Я думаю про Джері Джеф Вокера, от дурень. Джонсон? Джеральд? Великий Стрибучий Джеосафат[51]?»

Я почав куняти. Попри лють і паніку, мене охоплювала сонливість. Заколисував м’який ритм вдихів і видихів Затоки. «Я зможу» — думав я. — Телепень. Я зможу, як зміг згадати, що означають букви БК».

Згадав, як той хлопець сказав: «Там, на північному кінці острова Кейзі вибракували кілька прибережних будинків» — і ще щось. Кукса в мене свербіла, мов голова в якогось скаженого байстрюка. Але я прикинувся, ніби це не моя, а когось іншого кукса, в якомусь іншому світі, а сам поринув у пошуки слова, шмати, кістки, зв’язку…

…відпливаю...

— Хоча якщо великий шторм, типу Чарлі, колись у лоба налетить на цю частину узбережжя...

Ось воно.

Чарлі — це ураган, а коли налітають урагани, я, як і вся Америка, вмикаю канал «Погода», а тамтешнього спеца по ураганам звуть...

Я схопив Ребу. В моєму в’ялому, напівсонному стані вона мені здалася фунтів на двадцять важчою.

— Ураганного спеца звуть Джим Канторе, — промовив я. — А мого помічника звуть Джек Канторі. Справу, блядь, закрито.

Я відкинув ляльку і заплющив очі. Ще секунд десять-п’ятнадцять я чув ліниві подихи Затоки з-під будинку. А потім заснув.

Так і проспав до смерку. Найглибшим, найсолодшим сном за останні вісім місяців.

— 5 —

У літаку я лише трішечки чогось поклював, тож тепер прокинувся дико голодним. Замість звичайних двадцяти п’яти вправ для розминки стегна я зробив десяток, швидко впорався в туалеті, а потім рушив на кухню, спираючись на костур. Проте кульгав не так важко, як міг би на те очікувати після глибокого сну. Мій план полягав у тім, щоб зробити собі сандвіч, а то й два. Я сподівався на копчену болоньську ковбасу, проте годилося будь-яке готове м’ясо, яке знайдеться у холодильнику. Поснідавши, я думав зателефонувати до Ілси, доповісти, що доїхав добре. Хай би Ілса сама вирішувала, чи повідомлятиме вона когось мейлами про стан Едгара Фрімантла. Далі я міг би ковтнути вечірню дозу ліків і роздивитися мої нові апартаменти. Весь другий поверх чекав на мене.

В моєму плані не були враховані зміни, що тим часом відбулися з видом на захід.

Сонце вже сіло, але над пласким виднокраєм Затоки лишилася яскрава помаранчева смуга. Лише в одному місці її розривав силует якогось великого корабля. Просто контур, як на малюнку першокласника. Від носа до вертикалі, яку я визначив як радіовежу, тягнувся, створюючи світовий трикутник, трос. Ближче до неба помаранчевий колір вицвітав, зате прибувала характерна для Максфілда Паріша[52] безживна синьо-зелена барва, якої я наяву ніколи раніше не бачив... Проте мене охопило відчуття dejavu, так ніби я це вже видів у моїх снах. Можливо, всі ми бачимо якісь такі небеса у своїх сновидіннях, а після пробудження мозок не спроможний ретранслювати їх у кольори, що мають назви.

Вгорі, у почорнілій глибочині, з’явилися перші зірки.

Відчуття голоду минулося, минулося й бажання телефонувати Ілсі. Я вже не хотів нічого, тільки малювати те, що бачив. Я знав, що не зможу вхопити всього, але мене це не обходило, найважливіше — передати цю красу. На все інше мені було насрати.

Мій новий помічник (на мить його ім’я знов випало мені з голови, відтак я пригадав канал «Погода», а далі Джек: справу, блядь, закрито) поклав ранець зі знаряддями для малювання в іншій спальні. Я прошкандибав до Флоридської кімнати, незграбно тримаючи ранець і одночасно намагаючись спиратися на костур. Легким бризом мені ворухнуло волосся. Думка, що цей бриз і сніг у Сент-Полі можуть існувати одночасно, в одному світі, здалася мені абсурдною — як наукова фантастика.

Я поклав ранець на довгий дерев’яний стіл, подумав, чи варто ввімкнути світло, і вирішив, що не варто. Малюватиму, допоки бачитиму, що малюю, а потім перестану. Я усівся у своїй незграбній позі, розкрив ранець і витяг звідти альбом. УМІЛЕЦЬ — повідомляв напис на його обкладинці. Зважаючи на рівень моєї майстерності, це сприймалося як жарт. Я ще порився в ранці й дістав коробку кольорових олівців.

Працював я швидко, черкав і розфарбовував, майже не придивляючись до аркуша. Я тушував вище приблизно визначеної лінії обрію, навмання штрихуючи збоку вбік жовтим «Вінусом»[53], з дикою нестриманістю іноді залізаючи вище корабля (напевне, то був перший у світі танкер, вражений жовтухою), і не переймався. Коли я вирішив, що колір моєї призахідної смуги набув достатньої глибини — реальна смуга швидко відцвітала — я вхопив помаранчевий олівець і почав замальовувати ще