Erleen Nord - Узурпація: Євіанна, Erleen Nord

Юрія чекала на нас біля хліва, і не з кращими емоціями сприйняла інформацію про те, що нам доведеться покинути це місце швидше, ніж очікувалось. Втім вона заспокоїла себе тим, що від зими й сліду не лишилось, а все навколо настільки повиростало, що більше вже схоже на раннє літо, ніж на весну. Лише постійне багно під ногами та дощі були причиною залишитись, але не переважною.

— Мені хочеться тут все спалити дотла, якщо чесно, — буркнула вона коли ми увійшли до хати. — З ними будуть проблеми до того моменту,  коли ми поїдемо?

— Не думаю, адже вони бояться нас, — відповіла я. — Але якщо прийдуть із вилами та списами до нас, то вся надія на тебе і твій вогонь.

— Треба приготуватися в дорогу, — сказав Ігор та взявся збирати свої речі до сумки.

— А я тоді засушу все м’ясо того бобра, що лишилось, — здвигнувши плечима промовила Юрія та запалила магією вогонь в пічці. 

Чим ближче ми підходили до Імперії, тим менше навколо було тварин, яких я могла б вполювати. Саме тому вогняна магія Юрії та можливість так швидко готувати в дорогу запаси завдяки їй, дозволяла бути більш-менш впевненими, що знову голодувати не доведеться.

Мені самій особливо не було чого збирати до сумки, адже все і так було там. Я вирішила не брати нічого крім одягу та зброї, залишивши ковдру тут. Однаково тепер єдине від чого мені може бути холодно — мій меч, і то я поступово переставала відчувати і його.

Все ж іноді добре бути якоюсь нелюдською істотою. Але з іншого боку, поки мої друзі були чимось зайняті, мені залишалось лише за ними спостерігати. Ігор старанно намагався умістити все до сумки, а Юрія сконцентрувалась на тому, щоб повністю охопити м’ясо своїм вогнем, та при цьому не перетворити його на вугілля. На якийсь час я задивилась на її яскраві фіолетові очі, пригадуючи як колись давно, ще у Сірих Птахах, вона мені розповідала легенду про виникнення такого кольору очей. Чи справді це було так, як розказувалося в тій історії? З думками про це я і заснула. 

Рано вранці я прокинулась від якогось галасу, і одразу ж схопилась за есток, але, як виявилось, причин для цього не було. За дверима почулось важке дихання десятка, не інакше, коней та торохтіння возів. Це розбудило не лише мене, а і Юрію з Ігорем, що теж тривожно дивились на вікна та двері. Але вийшовши надвір ми переконались, що це просто солдати князя погнали коней до Ладомиру.

На возах були поранені, а отже битва між військом Ладомиру та племенами з Середземного Ханства почалась. Що мене здивувало, так це те, що у деяких солдатів були й герби інших князівств. Схоже, що інші князі дали своїх воїнів Ладомиру для захисту від навали ворога.

Дорога, якою ми будемо йти до Імперії, якраз вела до можливого місця битви, і я все ще могла б спробувати отримати там коня. Але якщо ризик буде достатньо великим, то обійдемось і тими двома, що вже мали.

Під злісні погляди місцевих ми вивели коней із хліва та вийшли до дороги. Я сіла до Юрії, вирішивши, що кінь Ігоря й так ніс не найлегшу ношу.

Сидіти було не дуже зручно, але Юрія, на відміну від мене, ковдру з собою взяла, а тому мені було що підкласти під себе.

— Сволота, — просичала Юрія як тільки з неба знову полило. — Від Великого Лісу одні проблеми. 

— Я не дозволю тобі промокнути, Юріє, — промовила я їй та притислась до неї ззаду сильніше.

— Дякую, люба подруго, — сказала вона у відповідь. — Але постарайся, щоб твій есток не доторкався до коня.

— Це на нього не вплине. Думаю, я можу контролювати ефект від нього та своєї крові.

— Сподіваюсь на це, — відповіла вона. — Діано, як ти насправді себе відчуваєш?

— Я відчуваю себе втомленою, як і кожного дня. Мене мало що цікавить останнім часом. Іноді мені здається, що я давним-давно померла, і тепер в цьому тілі живе хтось інший. Мені складно описати все це. Ще відчуваю якусь дивну порожнечу на душі.

— Так, це складно, — відповіла вона. — На тебе без жалю не глянути, якщо хочеш знати правду. З кожним днем ти все більше схожа на живого мерця, Діано. Але все це ми виправимо нормальним життям в Імперії, не сумнівайся.

Юрія вміла заспокоїти, коли сама цього не потребувала, що робило її насправді гарною подругою. І поки вона вела коня за Ігорем, я мала час притиснутись до неї ще сильніше та закрити очі для роздумів про щось приємне. Через деякий час я навіть задрімала, що вже зовсім було дивно, адже я і так добре спала останніми днями. 

Розбудила мене не Юрія, а чиясь передсмертна агонія. Біля дороги під високим деревом, стояв кінь при збруї, а поруч, обіпершись об стовбур, лежав воїн. Юрія та Ігор зупинили коней біля дерева та переглянулись, після чого звернули увагу і на мене.

— Що робити будемо? — запитала Юрія. — Думаю, кінь йому вже не потрібен. 

— Не поспішай, — відповіла я та зіскочила на землю.

Я підійшла до воїна та поглянула на його круглий щит, що лежав поруч з ним. На щиті було видно герб Ладомиру із втомленим воїном під деревом, а отже він був місцевим. В його грудях стирчала стріла, така ж сама, яку можна було побачити в Сірих Птахах після нападу племені каганату. Він дихав важко та повільно захлинався кров’ю. Життя покидало молодого солдата, і в його погляді було лише примирення з цим.