Ніл Гейман - Американські боги

— Усі прозріння стосуються особистих речей. Тому їм не можна довіряти.

— Не розумію.

— Це правда. Не розумієш. Я візьму твоє серце. Пізніше воно нам знадобиться.

Вона глибоко просунула руку йому в груди і гострими нігтями видобула щось схоже на великий пульсуючий рубін. Це був згусток чистого світла, що сяяв найвишуканішим кольором, який тільки можна знайти серед рубінів — голубиної крові. Він ритмічно розширювався та скорочувався.

Богиня стисла пальці в кулак, і серце зникло.

— Обирай середній шлях, — сказала вона.

Тінь завагався, але все ж запитав:

— Ти дійсно тут?

Вона схилила голову набік, зміряла його серйозним поглядом і не сказала нічого.

— Що ти? — запитав він. — Що ви всі таке?

Баст позіхнула, і на мить Тінь побачив досконало рожевий язичок.

— Думай про нас як про символи. Людство нас снить, аби хоч якось пояснити тіні, що танцюють на стіні печери. А тепер поспішай. Твоє тіло вже захололо, а ті телепні з’їжджаються до гори. Часу майже не залишилося.

Тінь кивнув і рушив далі.

Йти стало слизько — каміння обмерзло кригою. Тінь спотикався, падав і з’їжджав униз по цій доріжці, прорубаній у скелі, до місця, де вона розтроювалася. Подряпав пальці об гострий камінець, що стирчав на висоті його грудей. Він рухався повільно і обережно. Місяць над ним сяяв крізь хмару крижаного пилу, що висів у повітрі — кришталики льоду розсіювали світло, і навколо світила утворився німб, така собі місячна веселка. Надзвичайне видовище — але воно утруднювало рух. Він волів би чіткіше бачити, куди ступає.

Нарешті він дістався роздоріжжя.

Він подивився на лівий коридор і згадав ту місцину. Величезна зала, навіть анфілада зал — ніби похмурий музей, що його Тінь упізнав. Він там уже був, хоч і не зміг одразу пригадати, коли саме. Він чув довгу луну найтихіших звуків. Він чув, як у тих залах осідає пил.

Це місце йому снилося тієї ночі, коли Лора вперше до нього прийшла — у мотелі, дуже давно. Воно увічнювало пам’ять тих богів, про яких забули, і тих, саме існування яких загубилося в сивій давнині.

Він ступив крок назад.

Тепер він зазирнув у правий коридор. У плексигласові стіни, як у парку розваг, були вмонтовані кольорові лампочки. Світлодіодні вогні вмикалися і вимикалися за чітким сценарієм, але без особливої причини — як блимають собі прилади на панелі космічного корабля у якому-небудь серіалі.

Звідти він теж дещо чув: низьке протяжне гудіння, яке віддавало аж десь у шлунку.

Він зупинився і роззирнувся. Схоже, не варто потикатися ні туди, ні сюди. Досить. Йому набридло обирати шляхи. Він піде центральним коридором, який йому обрала ця кішка в людській подобі. Туди треба йти. І він пішов.

Місяць над ним почав згасати: край його порожевішав, ніби починалося затемнення. Над центральним шляхом стояла величезна арка.

Він більше не укладатиме жодних угод, не буде більше торгуватися. Треба просто увійти. Тож Тінь пройшов під аркою і ступив у пітьму. Повітря було теплим і пахло вологою курявою, як місто після першого літнього дощу.

Він не боявся.

Ніякого страху. Страх помер там, на дереві, коли помер Тінь. Не було більше страху, ненависті, болю. Нічого не залишалося, крім сутності.

Щось голосно плюснуло віддалік, луна покотилась обширом. Він примружився, але нічого не було видно. Надто темно. А тоді там, звідки чувся плюскіт, зайнялося примарне сяйво, і світ набув форми: Тінь стояв у печері, а перед ним розкинулося дзеркальне плесо.

Сплески наближалися, сяйво яскравішало. Тінь чекав на березі. Незабаром показався низький, плаский човен із задертим догори носом. На носі колихався і мерехтів білий вогник ліхтаря, ще один вогник віддзеркалювався кількома метрами нижче. Хтось високий стояв на човні і правив за допомогою довгої жердини. Плюскіт, що його Тінь почув раніше, здіймався від того, що жердину діставали і знову занурювали, аби штовхати човен водами підземного озера.

— Гей, привіт! — гукнув Тінь.

Раптом Тінь оточило відлуння його власних слів: він міг уявити, що цілий хор зібрався його привітати, і кожен з цього хору мав свій голос.

Той, що на човні, не відповів.

Човном правив хтось дуже високий і худий. Він — якщо це був він — був одягнений у просту білу мантію, а над мантією виднілося щось геть нелюдське. Тінь був певен, що це якась химерна маска: маленька пташина голова на гнучкій шиї з високо поставленим довгим дзьобом. Тінь замислився, чи не бачив він цього примарного людиноптаха раніше. Напружив пам’ять, а тоді з розчаруванням усвідомив, що згадує механічну діораму в Домі-на-Скелі, куди треба було кинути монетку, і отой блідий моторошно-пташиний кошмар, що ковзнув надгробками, прийшовши по душу пияка-волоцюги.

Печерою котилася луна від води, що скапувала з жердини і з високо задертого носа, а сам човен, зроблений із перев’язаних і стягнутих оберемків очерету, залишав по собі рябий слід на воді.

І от він наблизився до берега. Човняр сперся на жердину і почав повільно повертати пташину голову, аж поки дзьоб не став вказувати прямо на Тінь.

— Вітаю, — мовила фігура, не рухаючи дзьобом. Чоловічий голос був, як і все в Тіневому посмерті, знайомим. — Піднімайтеся на борт. На превеликий жаль, ноги вам доведеться замочити, але із цим нічого не вдієш, ближче я не підпливу. Човен уже старий, і я не хочу розпанахати дно об який-небудь гострий камінь при березі.

Тінь зняв черевики — дотепер він не здогадувався, що був узутий, — і зайшов у озеро. Вода сягала середини Тіневої гомілки і виявилася, коли пройшов перший шок від занурення, напрочуд теплою. Він добрів до човна, тоді чоловік простягнув йому руку і допоміг залізти. Очеретяний човен захитався, через низенькі борти стала захлюпуватись вода, але за якийсь час він відновив рівновагу.

Човняр став правити геть від берега. Тінь стояв поряд і розглядав його. Із Тіневих штанів стікала вода.

— А я вас знаю, — зрештою мовив він до істоти на носі човна.

— Авжеж! — відповів човняр. Олійна лампа, що освітлювала їм шлях, запалахкотіла яскравіше, аж Тінь закашлявся від чаду. — Ви ж на мене працювали. Шкода, що Лайлу Ґудчайлд довелося ховати без вас.

Голос був суворий і чіткий, ніби карбував слова.

Чад застив очі. Тінь витер сльози руками і побачив у димній хмарі високого чоловіка у костюмі та окулярах із золотою оправою. А тоді дим