Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

— Чого ви кричите, доктор? — Віра зазирнула до операційної. — Я вже майже заснула...

— Вірцю, бери ключа від шефового кабінету, там стоїть коробка з гуманітаркою. Тягни сюди. Бігом!

— Уже біжу, — вона зникла.

— Там були судинні зонди, — Олег розігнувся і глянув на колег. — Не виключено, що ситуація певною мірою спрощується.

— Дав би Бог... — пробурмотів Беженар.

***

Підруливши до входу в районний відділ міліції, ГАЗик зупинився. Троє вийшли з нього і, відчинивши вхідні двері, грюкнули ґратами. Сержант, що залишався всередині, впустив. Усі разом завалили до «діжурки».

— Ну, що — виїздили? — запитав Панчишин.

— Як і очікувалося, — відповів Полиняк, падаючи у крісло і розстібаючи бушлат. — Ні хріна. «Ауді» майже у посадці, на боці. Побувала «на даху». Сніг до пояса. Це завал...

— Ясно, — пробурмотів капітан. — І що, ніхто нічого не бачив?

— Абсолютно. Там нікого й не було.

— Та самі перекинулися, — озвався сержант, що брав участь у виїзді. — Он яка дорога. Ми самі, коли гальмували, мало не вилетіли.

— Можливо, — погодився Полиняк. — Чорти би їх забрали, їздять, суки, вгашені по такій погоді... Гнали, як ідіоти. Наче ті, на джипі.

— Які? — не зрозумів Панчишин.

— А... — махнув рукою Полиняк. — Трапилися придурки назустріч, круті якісь. Зранку мусимо туди знову їхати. Народ знає, ще й до рання «Ауді» можуть розкурочити. Між іншим, я привіз! — даішник витяг пляшку і урочисто поставив на стіл. — Ну його к бісу, погода така, що не зашкодить. їдьмо, заскочимо до лікарні, глянемо на тих постраждалих, а потім посидимо з пів— годинки.

— Гаразд, — погодився Панчишин. — Хоча в лікарню... Хіба подивитися. Двоє у відрубі, третього оперують. Ніхто нічого не розповість. Ну, їдьте. Хоч кров на алкоголь заберете, вже щось. І я з вами. Володю! Ти лишаєшся. Не спи! Зачиняйтеся.

***

Зонд уже розгорнули і випробували. Балончик на його кінчику роздувався і здувався бездоганно.

— От техніка... — промовив Беженар. — Добре, хоч Ганса маємо. Все щось підкине. Як в інших районах із положення виходять?

— В інших районах свої «ганси», — пояснив Тарас. — Усі крутяться, як можуть.

— Між іншим, термін придатності його вже скінчився, — промовила Віра, читаючи роздерту упаковку. — До речі, німець ваш щойно внизу проїхав, я бачила. Кудись за ЛОР завернув.

— Може, привіз когось, — припустив Голоюх. — Так позамітало, що з Фертилівки тільки джипом або трактором, більше нічим.

— Судину тримаєш? — нагадав Олег, перериваючи його роздуми вголос.

— Тримаю, все гаразд.

— Ну, тримай. Скальпель! Затисни її Тарасику, про всяк випадок.

— Є.

— Ну, з Богом.

Хірург розсік стінку артерії завтовшки як палець, і оперуючі побачили у просвіті судини червоний, майже чорний, «холодець».

— Що й потрібно було довести, — промовив Беженар.

— Що, тромб? — Голоюх також намагався зі своєї незручної позиції зазирнути до них.

— Так. Тримай палець, гляди. Нам тут бажано без зайвих пригод. Ну, давайте...

Олег увів увесь зонд в артерію до самого кінця.

— Що, не йде більше?

— Не йде. Роздувай.

Балончик на кінці роздули, і Олег потяг увесь цей пристрій на себе. А з розрізу на судині почав лізти товстий кров'яний згусток.

— Дійсно, схожий на хробака... — пробурмотіла Надя.

Віра також стояла поруч і бачила все.

— Ого! — вигукнула вона, коли назовні вилізло з двадцять сантиметрів.

— От бачиш, — повчально сказав Беженар, — пішла би додому — не побачила б такої краси.

Атмосфера якось розрядилася, хоча до успішного закінчення залишалося ще ой як багато.

— Ого-го!— сказала тепер уже Ліда, коли «хробак» видовжився до сорока сантиметрів. Вилазячи з судини, він поступово рвався, перетворюючись на кашу.

А Олег продовжував повільно тягти зонда, а разом з ним і тромб. Нарешті роздутий балончик вискочив із артерії.

— Ти як, тримаєш? — він повернувся до Голоюха.

— Тримаю, не бійся.

Перетиснувши кінець артерії, з якої щойно видалив тромб, Олег сказав:

— Відпускай. Але не різко.

Тепер уже такий самий «хробак» поліз із іншого кінця. Він рухався сам, оскільки штовхав його тиск крові. Другий тромб виявився коротким. Несподівано він вискочив, наче корок, і з рани вдарив товстий струмінь крові.

— Тисни! — крикнули всі разом, але це було зайве. — Тарас зреагував сам.

Кровотеча зупинилася. Беженар вимочував із рани кров.

— Шити, — сказав Олег.

Пакетик із шовним матеріалом розкрили, і Надя простягла лікарю голкотримач, на кінці якого була затиснута ледве помітна тоненька голочка, від якої тяглася ще більш делікатна нитка.

— Ти хоч кабінет шефа зачинити не забула? — запитав Тарас, звертаючись до Віри, яка принесла все це.

— Не хвилюйтеся, — відповіла вона. — Зараз піду зачиню. Хто туди серед ночі полізе?

Міліцейський ГАЗик зупинився біля хірургічного корпусу, і всі троє вийшли. Сніжило тепер набагато менше, та й вітер заспокоївся.

— Ну що, ходімо? — невдоволено промовив Панчишин, піднімаючи цигейковий комір.

— Глянь, а ось круто хтось їхав, — звернув увагу Полиняк. — Просто по снігу. Диви, вище бампера. Сила!

— А в них уже пару місяців новий УАЗ, називається — «подарунок президента»...

— Та ні... — пробурмотів даїшник, прямуючи до глибоких колій. — Диви, шини широчезні. Таких президент не дарує... Щоби я здох, коли то УАЗ. Ану, посвіти...

Підійшов сержант із ліхтарем.

— Не вантажівка — точно, — промовив Полиняк. — Шини одинарні. Так, ніби джип якийсь.

— Німець, напевно, — припустив сержант. — Він тут постійно товчеться.

— А чому вночі?

— Привіз когось. Хворого...

— А чому туди? Що — одразу до моргу?

— Григоровичу! — несподівано вигукнув сержант. — А нас по дорозі чорний джип засліпив, пам'ятаєте? Ну той, наче танк.

— Ану, ходімо, глянемо, — сказав капітан. — Слід один, чіткий. Назад він не виїжджав, там повинен стояти. Ваню, ти в машині чергуй, про всяк випадок. Якби щось — перекриєш виїзд.

І, залишивши сержанта у кабіні ГАЗика, вони рушили колією.

— Чекай, — несподівано спохопився Полиняк. — Я взагалі без нічого. Ваню, дай ствола, ти й так у машині сидітимеш.

— Глядіть, не загубіть, Григоровичу, — бурмотів той, витягаючи з кобури пістолет Макарова. — Снігу в пояс, не знайдемо.