Василь Махно - Вічний календар

Борис знову розклав фотографії, бо через курку довелося сховати їх за пазуху сорочки. Витягнув із трусів свого пуцьвірінка, оброслого житньою волоснею, схопив рукою й почав дрочити. Д. спостерігав за зміною виразу Борисового обличчя. Пуцьвірінок набух. І врешті Борис видавив із себе крик курія, бризнув сіро-білою рідиною, крапнувши нею на два найближчі знімки й пальці правої руки.

І задоволено видихнув, як астматик:

«Такво!»

Д. тримав у руках конверт із двома рядами яскравих марок. Каракулі — батькові. «Ну, ось і звістка!» Він підійшов до вікна. Збоку байонського порту поблискували вогні танкерів, яким не пощастило злити в резервуари привезену нафту. З порома їх не видно. У новинах диктори сповіщали про загиблих, пропалих безвісти та знеструмлені містечка.

Батько ніколи не писав Д. листів. Так, передзвонювались. Відколи батько вийшов на пенсію — садив бараболю й доглядав на дачі яблуні. Майже щодня їздив туди приміським потягом. Ні про яку Америку чути не хотів. «Сам приїдеш, як захочеш», — відповідав, коли Д. пропонував поїхати до Києва по візу. А мама жила з сестрою, тіткою Вірою, у двокімнатній хрущовці. Маминій сестрі покрутило від ревматизму ноги, вона скалічіла й пересувалася на милицях. Тітка Віра в молодості поїхала до Казахстану з акордеоном. З ним і повернулася наприкінці вісімдесятих з Кустанайської області. Коли Д. розмовляв із мамою телефоном, то чув звуки акордеона, що доносилися з його дитячої кімнати. Мама так само не могла все кинути і прилетіти до Нью-Йорка. Батьки час до часу питалися, чи він ще не одружився. Д. відповідав, що в Америці не одружуються, а живуть так.

Д. виростав при мамі. Коли в їхній з мамою хрущовці оселився на якийсь час дядя Саша, колишній моряк Тихоокеанського флоту, Д. опинився в інтернаті. Перед інтернатом дядя Саша встиг розповісти малому про свою службу на підводному човні, який місяць пролежав на пузі біля берегів Японії. Човен дивним дивом виплив, але в дяді Саші потріскали барабанні перетинки і з легенів пустилася кров. Коли мама на ніч прикривала двері до прохідної кімнати, і вони з дядею Сашею лягали у ліжко, Д. здогадувався, що там у них відбувається. Йому було вже дванадцять. Через пів року Д. повернувся додому, підстрижений під нуль, одягнений у картате інтернатівське пальтечко, у літніх сандалях, бо такі видали. За дядею Сашею і слід простиг, лише у ванній, на умивальнику, залишилося кілька брудних лез, якими той голився. Одного разу в інтернат до Д. приїхав батько. Сказав, що забрав би його звідси, але немає куди. Сам живе в гуртожитку, в кімнаті з чужими людьми. Батько залишив Д. три рублі, які Д. віддав переростку Толіку, щоби той його не бив. Батько Д. шоферував. Приходив додому за північ. Напідпитку. Мама підозрювала, що має коханку. Кожного разу вони сварилися. Д. прокидався тоді, коли батько бив маму або трощив на кухні посуд. Посеред ночі мама втікала з дому на залізничний вокзал і там до ранку куняла. Вони розлучилися, коли Д. виповнилося шість років. Мамині кавалери, які жили в їхній з Д. квартирі, довго не затримувалися. Найдовше, пів року, жив дядя Саша. Потім мама захворіла, їй вирізали матку. Д. почув про це від сусідок, які обговорювали нещастя, що звалилося на бідну дитину, тобто на нього. Сусідка з п’ятого поверху привела тоді до Д. свідків Єгови. Ті залишили свої книжечки. Сусідка сказала, що, якщо мама помре, то його в біді не залишать.

Д. відійшов від вікна. Поплентався на кухню. Повернувся з пляшкою «Джонні Вокера». Пив з горла. Від алкоголю в грудях і шлунку потеплішало. Знайшов прикидані паперами ножиці й розрізав конверт. Ще раз присмоктався до пляшки, а тоді витягнув із конверта целофановий файл із кількома дірками для швидкозшивача, у якому був лист і сксероксовані папери. Пробігся косими батьковими реченнями. Батько писав, що надсилає переселенчі папери з 1945 року, які йому скопіювали у львівському архіві. «Пересилаю тобі, — писав старий, — опис майна, яке ми там залишили. Якщо я від поляків не дочекаюся компенсації, то, може, тобі пощастить». Далі він описував свої хвороби, цьогорічний урожай яблук, а наприкінці додав: «Мама також ходила до архіву, тут у нас тепер усі ходять туди. Вона просила переслати тобі виписки з церковних книг Митниці. Каже, що там є про Баревичів, про що мусиш знати».

Батько тепер часами заходив до мами побалакати й послухати, як її сестра грає на акордеоні.

Джип наближався до Митниці. Перед глибокими ямами, вимитими весняними дощами, водій пригальмовував. «Ну, дивись, — розпачливо звертався Едік до Д., — ну, що за дорога!» Д. опустив скло: у правому бічному дзеркалі у зворотному напрямку втікала посадка. На дорозі — порожньо. Ну й зрозуміло: а хто, окрім місцевих, сюди запреться?

У напрямку Митниці вони проїжджали кілька селищ. В одному, куди заїхали, полишивши головну трасу, біля відчинених задніх дверей буса поралися чоловік із жінкою, продавці секонд-хенду. На розкладачки повикладали одяг і взуття. Дещо розвішували на металевій огорожі. Біля них стояла стара, спершись на палицю. Покупців не було. Стара ж, мабуть, придибала з цікавості — перекинутися словом-другим. Джип проминув їх, коли продавці виносили з буса останні цератові торби. За джипом, майже до останньої хати, біг, гавкаючи, білий кудлатий пес. Потім відстав — знесилів. Занюхав чужих. Щось не сподобалося тій кудлатій морді.

Едік заїхав у ці місця вперше. От якби не Д., то якого ж милого йому сюди їхати? На що тут дивитися? Весна як весна.

Д. знав цю дорогу назубок. Це була дорога його дитинства. Скільки разів він їхав рейсовим автобусом до Чорткова! Возили в паперових пачках жовтих каченят, у мішках — клаповухих поросят. Одного разу на автобусній з незав’язаного мішка п’янички розбіглися сорокаті кролі. Ото було потіхи! Від селища до селища, коли одні пасажири виходили, а інші — заходили, можна було дізнатися, у кого весілля, а хто — помер. Колгоспні машини сновигали туди-сюди, перевозячи людей, худобу, пшеницю й буряк.

Д. заплющив очі й намагався пригадати собі той автобус із хвостом дорожньої пилюги. Улітку пасажири спливали потами, а взимку — було холодно, як у псярні, бо задувало з усіх щілин і дір.

«Про що думаєш?» — запитав Едік.

«Так, ні про що», — Д. розплющив очі. Мружачись, намагався зрозуміти, куди вони все-таки доїхали.

«Не хвилюйся, — запевнив Едік. — Доїдемо».

«Ти про що?»

«Кажу — наша дорога від нас не втече».

Уперше, відколи вони з’їхали з траси Чортків-Бучач, їм зустрівся пасажирський міні-бус. За кермом сидів молодий хлопець у картатій